Прекрасні катастрофи - Юрій Корнійович Смолич

Доктор Івановський гнівно нахмурився.

— Сам Гальванеску, — роздільно повторив він. — Сам Гальванеску… А на чорта мені здався ваш Гальванеску, коли дослідним шляхом дійшли цього ми самі. Ми самі!

— Браво! — розітнувся жіночий викрик і зразу ж засоромлено урвався.

Всі здивовано обернулися. То вигукнула, не стримавшись, товаришка Петрова. Професор глянув на неї гостро і знищувально. Так дивляться на трамвайного сусіду, коли він віддавлює вам мозоль.

На хвилинку в залі знову зробилося тихо. Було чути тільки дзюрчання води з операційної. Доктор Гальванеску вже кінчав мити руки і мав приступити до операції.

— Ну, — звів брови професор, — чого ж ви, власне, хочете, докторе Івановський? Я не розумію вас… Навіть коли ви й установили, що наші об’єкти живі, то це ж зовсім не аргумент для того, щоб знімати операцію. Навпаки, в такім разі це ще один аргумент за те, що її конче треба робити. Чорт мене забирай, коли це не так!

— Так, професоре! — відказав доктор Івановський. — Але ж зовсім не потрібно, щоб її робив доктор Гальванеску. Її можемо зробити ми самі. Наприклад, я і інтерн Думбадзе.

Було видно, що Петровій і на цей раз хотілося вигукнути «браво». Але вона стримала себе. Вона тільки протислася крізь натовп до доктора Івановського. Ставши поруч, вона нишком знайшла його руку і потиснула її так міцно, що доктор Івановський мало не скрикнув. Потім таким же способом потиснула руку й Думбадзе.

Професор відступив трохи набік і глузливо подивився на свого асистента.

— А секрет неорінгерлоківської рідини, докторе?

Доктор Івановський знизав плечима.

— Бачите, професоре, ми прийшли до того висновку, що її секрет не має ніякого значення для відживлення. Цей секрет скеровано тільки на найкраще сприймання електроструму, і все. Звичайну рінгерлоківську рідину, відому кожному студентові, в цьому разі хімічно ускладнено певними елементами, що підносять, збільшують її електропровідність для кращого піддавання управлінню. Тільки! Для справи живлення клітин це не має ніякого значення. Отже, ми можемо здійснити відживлення таким же способом, як це зроблено тиждень тому із самим доктором Гальванеску… Крім того… крім того, я думаю, що й взагалі в рідині ніякого секрету нема. Її відмінність проти звичайної рінгерлоківської рідини нам виявить перший-ліпший хімік-лаборант…

Доктор Івановський раптом урвав мову. Він прикипів поглядом до одної точки позаду всіх.

Всі зразу озирнулися.

Позаду, на порозі операційної, з піднесеними вгору, вимитими вже й запудреними руками стояв доктор Гальванеску. Він немовби застиг, замірившися на зухвалий несподіваний напад.

— Льобже у е-т-і-ль? (Об’єкт? Де ж він?) — спитав він французькою мовою.

Він був уже готовий. Він ждав.

Він спинився на порозі. Погляд доктора Івановського спинив його. Він прийняв цей погляд і відповів таким же довгим, пронизливим і ворожим. Так завмерли вони на кілька секунд, міряючи один одного гнівними й погордливими очима.

Доктор Гальванеску не знав мови, якою сперечалися перед ним у залі доктор Івановський з професором. Він не міг знати, про що тут говорилося. Але він бачив очі доктора Івановського, і цього йому було досить, йому стало зрозуміле все. Все, що тут говорилося. Все, що тут робилося. Він зрозумів, що перед ним не тільки ворог, але й суперник. І що суперник цей нізащо не відступиться з поля змагання. Бо ж він — не тільки суперник, а й ворог. Він битиметься до кінця.

Поки переможе.

Прикре мовчання мусила нарешті порушити хірургічна сестра. Вона ж не знала, що їй робити. І вона підійшла до’ професора.

— Професоре! — торкнула вона його ззаду. — Як же буде? Подавати номер два до операційної чи не подавати?

Було тихо. Доктор Івановський стояв блідий і тяжко дихав. Біля нього стояла Петрова. Під лівим оком у неї дрібно тремтіла жилка. Думбадзе стояв з другого боку разом із Коломійцем. Він кидав очима по присутніх, спостерігав — хто за, хто проти. На порозі операційної, піднісши вгору руки, непорушно застиг Гальванеску.

Він міркував. Він зрозумів ситуацію, йому виходу не було. Він не міг не прийняти виклику від свого суперника. Але хіба в суперника були шанси на перемогу? Хіба не йому — геніальному хірургові, що володіє секретом препарата, — гарантовано цю перемогу? Хіба він боїться цього виклику?

Так. Боїться. Як же перемагати йому, коли він одірваний від свого середовища, від своїх однодумців, від своєї країни? Хіба може змагатися і перемагати людина, коли вона одна? Зовсім одна?

Так. Може. Хіба не перемогла його ота дівчина, що стоїть собі осторонь коло жбана з відживленим серцем? Вона перемогла його, будучи сама-одна, відірвана від свого середовища, від своїх однодумців, від своєї країни. Агроном Юлія Сахно. Вона перемогла його, коли він був у своєму середовищі, поміж своїх однодумців, у своїй країні.

Значить, може і він перемогти?..

Йому не було виходу. Він кинув поглядом довкола, його очі зустріли знову ті ж очі доктора Івановського. Потім очі Петрової, Думбадзе, Коломійця, Сахно. Потім ще багато інших очей. Живих очей — чужих, ворожих. Потім ще очі. Мертві очі там, у банках за склом вітрин. Доктор Гальванеску здригнувся. Ці очі були йому, може, найстрашніші. Адже це також не були мертві очі. Дарма, що були вони в банках. Вони були законсервовані там, щоб віджити в орбітах інших скалічених людей і дати. Їм життя під вправними руками оцих його суперників і ворогів. Блискуча операція! Одна з найважчих. Він, Гальванеску, не вміє її робити. Та й не дивно — він же зовсім не медик. А вони, його суперники, вміють. І вміють іще багато іншого. Чому ж їм не дійти й того, що він уважає за свій секрет? Але в цім разі їм нічого не