Хранителі - Дін Кунц

Ейнштейн не гавкав і не махав хвостом.

— За день до цього? — запитав Трейвіс.

Собака завив.

Трейвіс запитав:

— Напевне, в нього є відчуття часу, бо фактично в усіх тварин є біоритми, — промовила Нора. — У них є біологічний годинник. Але він, напевно, не вміє рахувати календарні дні. Він не розуміє, як ми ділимо час на дні, тижні та місяці, тому й не знає, як відповісти на твоє питання.

— Тоді треба якось навчити його, — сказав Трейвіс.

Ейнштейн щосили замахав хвостом.

Нора замислено промовила:

— Втік…

Трейвіс здогадався, про що вона думала, і звернувся до Ейнштейна:

— Вони шукають тебе?

Пес завив і замахав хвостом. Трейвіс зрозумів, що це означає «так» і що він стривожений.

4

За годину після заходу сонця Лемюел Джонсон та Кліфф Соамз приїхали у Бордо Рідж. З ними були восьмеро агентів АНБ на двох машинах. На немощеній вулиці в центрі недобудованого кварталу тіснилося чимало автомобілів, поміж яких одразу впали в око чорно-білі машини з емблемами управління шерифа, а також автомобілі та мікроавтобус, що належали службі коронера.

Лем із роздратуванням зауважив, що преса вже тут як тут. Журналісти та телевізійники з мінікамерами тіснилися за поліцейським оточенням за півкварталу до місця вбивства. Приховавши деталі смерті Везлі Далберґа у каньйоні Святого Джима і схожі вбивства вчених, котрі працювали у Банодайні, а також розпочавши активну кампанію з дезінформації, співробітникам АНБ вдалося не дати можливості журналістам пов’язати між собою ці події. Лем сподівався, що Волт Гайнс відібрав найнадійніших людей, котрі зустрінуть питання репортерів мовчки і з кам’яними обличчями, аж поки вони не вигадають якусь переконливу історію.

Вони розсунули козли, щоб машини АНБ могли проїхати крізь оточення, й одразу ж поставили їх на місце.

Лем припаркувався в кінці вулиці, неподалік від місця злочину. Він залишив Кліффа, щоб той проінструктував агентів, що прибули з ними, а сам пішов у бік недобудови, яка зараз була в центрі уваги.

Нічне повітря повнилося звуками шифрованих перемовин і поліцейським жаргоном, що долинав із рацій патрульних машин. Шипіння і тріщання радіозавад створювало враження, що весь світ смажили на космічному грилі.

Щоб забезпечити повноцінну роботу слідчої бригади, головну вулицю освітили переносними прожекторами, встановленими на триногах. Лем раптом уявив себе актором на величезній сцені. Навколо прожекторів літали нічні метелики, вдаряючись об них і відкидаючи збільшені тіні на запилюжену землю.

Наступаючи на свою велетенську тінь, Лем пройшов незацементованим двором. Усередині також стояли прожектори, затуляючись від яскравого світла, що відбивалося від білих стін, осліплюючи його. У різкому сяйві прожекторів стояло кілька блідих та спітнілих помічників коронера та напружені типи з відділу криміналістики.

У дальньому кінці будинку фотограф двічі клацнув фотоапаратом. У коридорі було повно людей, тому Лем вийшов на задній двір через вітальню, їдальню та кухню.

Волт Гайнс стояв у кімнаті для сніданків майже невидимий через світло прожекторів із надітими блендами. Але навіть зараз Лем зміг побачити на його обличчі гнів упереміж із горем. Без сумніву, страшну новину про вбивство свого помічника він почув удома, позаяк на ньому були підтоптані кросівки, пожмаканий коричневий комбінезон і картата червоно-коричнева футболка. Незважаючи на великі габарити, бичачу шию, дужі плечі та величезні руки, одяг і схилена постать Волта робили його схожим на покинутого маленького хлопчика.

З кімнати для сніданків Лем не бачив, що відбувається у кімнаті для прання, де досі лежало тіло, оскільки цьому заважали криміналісти.

— Волте, мені дуже шкода, що так вийшло, — сказав Лем.

— Його звали Тіл Портер. Я двадцять п’ять років дружив з його батьком, Редом Портером. Він вийшов на пенсію лише минулого року. Як я йому скажу цю новину? Господи… але я мушу це сам зробити, бо ж ми були близькими друзями. Таку справу нікому не передоручиш.

Лем знав, що коли гинули колеги Волта, він завжди особисто відвідував сім’ю загиблого, повідомляв їм страшну новину і сидів з ними, поки вони переживали перший шок.

— Ледь не втратив двох, — промовив Волт. — Другий ще перебуває у шоковому стані.

— А що… з Тілом?

— Випустили кишки, як ото Далберґу, а тоді відтяли голову.

«Аутсайдер, — подумав Лем. — І в цьому нема жодних сумнівів».

Всередину приміщення вже встигла залетіти нічна мошва і тепер билася об скло прожектора, за яким стояли Лем із Волтом.

Волт продовжував розповідати, і Лем відчув, як його голос наливається гнівом:

— Голову не знайшли… Як я скажу батькові Тіла, що голови нема?

Лем нічого не відповів.

Волт сердито подивився на нього.

— Тепер ти мене не проженеш. У мене гинуть люди!

— Волте, в нашому агентстві навмисне нічого не кажуть. Чорт забирай, навіть кількість агентів у платіжній відомості — конфіденційна інформація. Але твій департамент постійно потрапляє під увагу преси. Щоб знати, як розслідувати цю справу, твоїм людям слід сказати, що вони шукають. А це означатиме, що я розкрию державну таємницю великій групі поліцейських…

— Твої люди знають, що відбувається, — заперечив Волт.

— Так, але мої люди поклялися