Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Вона поторсала його за руку. Нік подивився на її бліде, змарніле обличчя. Наразі шкіра в Джейн була суха, піт випарувався. Однак він не бачив у цьому нічого втішного. Вона помирала. Нік уже знався на цьому.
— Ніку, — промовила вона, усміхнулася й узяла його долоню в обидві руки. — Хотіла ще раз тобі подякувати. Ніхто не хоче помирати на самоті, правда ж?
Він скажено захитав головою, і вона зрозуміла, що це не незгода з її твердженням, а повне заперечення його передумови.
— Саме так, я помираю, — не поступилася вона. — Та не зважай. Ніку, у тій шафі висить одне плаття. Біле. Ти впізнаєш його за… — Її перервав напад кашлю, і щойно Джейн опанувала його, вона продовжила: — …за мереживом. Я була в ньому, коли ми сіли на потяг і поїхали у весільну подорож. Воно й досі мені пасує… чи вже ні. Гадаю, зараз воно буде дещо завеликим, бо я трохи схудла, та байдуже. Я завжди любила ту сукню. Ми з Джоном їздили на озеро Понтчартрейн. То були найщасливіші два тижні в моєму житті. Джон знав, як зробити мене щасливою, і в нього завжди це виходило. Не забудеш про плаття, Ніку? Я б хотіла, щоб мене поховали саме в ньому. Ти ж зможеш мене… перевдягти, правда ж? Не засоромишся?
Він глитнув і похитав головою, не зводячи очей з укривала. Певне, Джейн відчула його сум та ніяковість, бо про плаття більше не згадувала. Натомість вона взялася розказувати про інше — невимушено, мало не кокетливо. Про те, як виграла в старших класах змагання з виразного читання, поїхала на фінал штату до Арканзасу і, коли дійшла до кульмінації «Демона-коханця» Ширлі Джексон[125], у неї впала нижня спідниця. Про сестру, яка поїхала до В’єтнаму з баптистською місією, а повернулася не з одним, а з трьома прийомними дітьми. Про похід, у який вони з Джоном ходили три роки тому, і про те, як розлючений лось, у якого саме настав період парування, загнав їх на дерево й просторожив під ним цілий день.
— Ми сиділи на гілляці та обжималися, наче двійко школярів на балконі, — сонно говорила вона. — Боже правий, у якому ж стані він був, коли ми спустилися! І він був… ми були… закоханими… дуже закоханими… Я завжди думала, що кохання — це те, що обертає нашу планету… єдине, що дає чоловікам і жінкам змогу триматися на ногах у світі, де все ніби прагне звалити… принизити їх… змусити повзати навколішки… Ми були… такими закоханими…
На цих словах вона остаточно заснула й спала, доки він не розбудив її тим, що посунув штору або, може, ступив на скрипучу дошку. Джейн марила.
— Джоне! — закричала вона здушеним від мокротиння голосом. — О Джоне, я ніколи не призвичаюся до цього роздовбаного перемикача передач! Джоне, допоможи! Допоможи мені…
Її мова згасла на довгому тремкому видиху, якого Нікові вуха розрізнити не могли, та він його однаково відчув. З однієї ніздрі в неї витекла цівка темної крові. Джейн відкинулася на подушку, і її голова сіпнулася з боку в бік — раз, двічі, тричі, ніби вона прийняла якесь життєво важливе рішення, а їй відмовили.
І тоді вона завмерла.
Нік обережно приклав руку їй до шиї, потім до внутрішнього боку зап’ястя, тоді між грудей. Нічого. Вона померла. На нічному столику, нечутний для них обох, діловито цокав годинник. Нік поклав голову на коліна й проплакав хвилину — як завжди, беззвучно. «Усе, на що ти здатний, — це мовчки точити водичку, — сказав йому якось Руді, — проте у світі мильних опер це може стати в пригоді».
Він знав, що робити далі, та йому не хотілося цього. «Це нечесно! Це не мій обов’язок!» — лунало в його голові. Та оскільки більше нікого не лишилося, нікого в радіусі кількох миль, йому доведеться впоратися самотужки. Або так, або лишити її гнити отут, у ліжку, а він не міг цього допустити. Джейн поставилася до нього з добротою, а більшість людей, які йому траплялися, як хворих, так і здорових, навіть на це не спромоглися. Він подумав, що час починати. Що довше він сидітиме без діла, то більше його страхатиме завдання. Він знав, де поховальне бюро «Кертіс»: три квартали вниз вулицею й ще один на захід. До того ж надворі спека.
Він змусив себе підвестися й підійти до шафи, а в його нутрі жевріла надія, що біла сукня, та сама, з медового місяця, виявиться лише маячнею. Однак вона була там. Трохи зжовкла через вік, та він її все одно впізнав. За мереживом. Нік дістав плаття й поклав його на лаву в ногах ліжка. Він поглянув на сукню, на жінку й подумав: «Зараз сукня буде їй не трішки завеликою. Хвороба обійшлася з Джейн жорстокіше, ніж вона гадала… але яка вже різниця…»
Пересиливши себе, Нік підійшов до неї та почав роздягати. Коли він зняв нічну сорочку й померла лежала перед його очима оголеною, страх розвіявся, лишився самий жаль — жаль, який засів у ньому так глибоко, що Нікові стало боляче, і він плакав, коли мив та вдягав небіжчицю в сукню, у якій вона їхала потягом до озера Понтчартрейн. І коли вона була вдягнена так, як того дня, він узяв її на руки й поніс до поховального бюро — жінку в мереживі, ох, у її ніжному мереживі: він ніс її, наче молодий, який переносить кохану через нескінченний поріг.
Розділ 26
У ніч із 25 на 26 червня якесь із місцевих студентських угруповань, «Студенти за демократичне суспільство» чи «Юні маоїсти», змусило добряче попрацювати копіювальну машину. Зранку стіни кампусу луїсвільського Університету Кентуккі були заліплені такими плакатами:
УВАГА! УВАГА! УВАГА! УВАГА!
ВАМ БРЕШУТЬ! ВАМ БРЕШЕ УРЯД! ПРЕСУ ПОГЛИНУЛИ СИЛИ СВИНЯЧОГО ПАРЛАМЕНТУ, І ВОНА ТАКОЖ БРЕШЕ! ВАМ БРЕШЕ АДМІНІСТРАЦІЯ УНІВЕРСИТЕТУ, ЗА ЇЇ НАКАЗОМ ВАМ БРЕШУТЬ ЛІКАРІ В МЕДПУНКТАХ!
1. ВАКЦИНИ ВІД СУПЕРГРИПУ НЕ ІСНУЄ.
2. СУПЕРГРИП — ЦЕ НЕ СЕРЙОЗНЕ ЗАХВОРЮВАННЯ, А СМЕРТЕЛЬНЕ.
3. ЗАРАЗНІСТЬ МОЖЕ СЯГАТИ 75 %.
4. СУПЕРГРИП ВИНАЙШЛИ НА ПОТУЖНОСТЯХ СВИНЯЧОГО ПАРЛАМЕНТУ США Й ПОШИРИЛИ ВИПАДКОВО.
5. НАРАЗІ СВИНЯЧИЙ ПАРЛАМЕНТ США НАМАГАЄТЬСЯ ПРИХОВАТИ СВОЮ СМЕРТОНОСНУ ПОМИЛКУ, НАВІТЬ ЯКЩО ЦЕ ОЗНАЧАТИМЕ СМЕРТЬ 75 % НАСЕЛЕННЯ КРАЇНИ!
РЕВОЛЮЦІОНЕРИ, ВІТАЄМО ВАС!
