Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Біллі виглядав нажаханим. На його шиї та щоках вигравали червоні плями, а рукав робочої сорочки, яким він витирав носа, задерев’янів від шмарклів.

— Брехня! — істерично заскандував він. — Брехня, брехня, їбуча брехня! Бре…

Раптом він зайшовся чханням, аж навпіл зігнувся, бризкаючи слиною та слизом.

— Бачив? — гримнув Майк. — Га? Шо, довольний, їбанько тупорилий? Випусти мене! Його можеш тримати скільки влізе, та не мене. Це вбивство, ось що — холоднокровне вбивство!

Нік похитав головою, і Майк ошалів. Він почав кидатися на ґрати, розквашуючи при цьому обличчя та розбиваючи суглоби. Він вирячувався на Ніка й гамселив лобом об залізні прути.

Нік почекав, допоки Майк стомився, а тоді шваброю заштовхав їжу до камер. Біллі Ворнер тупо подивився на нього, а тоді взявся їсти.

Майк кинув склянку з молоком об ґрати. Вона розбилася, всюди розбризкалося молоко. Він запустив двома гамбургерами об задню, розписану стіну камери. Один із них прилипнув серед розводів кетчупу, гірчиці й шматочків солоного огірка — пляма виглядала по-гротескному веселою й нагадувала картини Джексона Поллока[121]. Майк пострибав на шматку яблучного пирога, станцював на ньому буґі-вуґі. Увсібіч полетіли шматки яблук. Пластикова тарілка розтріскалася.

— Я буду голодувати! — загорлав він. — Оголошую, блядь, голодовку! Ніхера не їстиму! Перш ніж я щось поїм, ти мого гівна відхаваєш, ти, йобане чмо! Ти, сука глухоніма…

Нік відвернувся, й одразу ж запанувала тиша. Він зайшов до офісу. Йому було страшно, і він не знав, що робити. Якби він умів їздити, то сам би доправив їх до Кемдена. Та Нік не знав, як водити. І ще треба було подбати про Вінса. Не можна лишати його там на поталу мухам.

З офісу вело двоє дверей. За одними була стінна шафа, а другі відчинялися на сходи, що вели вниз. Нік спустився й зрозумів, що там комбінація підвалу й складу. Тут стояла прохолода. Згодиться. Принаймні на деякий час.

Він повернувся нагору. Майк сидів на підлозі, похмуро підбирав шматочки розчавлених яблук, обтрушував і їв їх. На Ніка він навіть не глянув.

Нік підхопив тіло під руки й спробував його підняти. Від нудотного запаху, що здіймався над трупом, його шлунок пішов колесом. Вінс був для нього заважким. Він безпорадно глянув на тіло й усвідомив, що двоє інших в’язнів стоять біля ґрат і спостерігають за ним із сумішшю жаху й зачудування. Нік здогадувався, про що вони думають. Вінс був одним із них — можливо, скиглієм-пустомелею, та однаково їхнім корешем. Він здох, як щур у пастці: помер від якогось лячного, хворобливого набряку, природу якого вони не розуміли. Нік замислився, уже не вперше за той день, коли ж у нього почнуться чхання, лихоманка і на шиї виникнуть оті характерні набряки.

Він схопив Вінса Хоґана за м’ясисті передпліччя й витяг із камери. Вінсова голова нахилилася до нього через власну вагу, і здавалося, що він дивиться на Ніка, безсловесно благаючи бути з ним обережним і сильно не трусити.

На те, щоб спустити кремезний труп крутими сходами, пішло десять хвилин. Важко хекаючи, Нік поклав Вінса на бетон, осяяний флуоресцентними лампами, а тоді хутко прикрив поскубаним армійським укривалом із нар у його камері.

Тоді він спробував поспати, але заснув лише під ранок, коли 23 червня стало вчорашнім днем і настало 24-те. Він завжди бачив дуже яскраві сни. Інколи вони його лякали. Нікові рідко снилися справжні жахіття, та останнім часом сновидіння зробилися зловісними, і йому здавалося, що всі, кого він бачив у тих снах, були кимось іншим, — не тими, ким здавались, — а реальний світ скособочився й став місцем, де за запнутими шторами приносили в жертву немовлят, а в замкнених підвалах безперестанку ревли колосальні чорні механізми.

І, звісно ж, існував іще й дуже особистий страх — страх того, що й він прокинеться хворим.

Та Нікові вдалося трохи поспати, і йому наснився сон, який він уже нещодавно бачив: кукурудзяне поле, теплий запах буйної рослинності й відчуття чогось (або когось) неподалік — чогось доброго, безпечного. Відчуття дому. Та воно почало розчинятися в крижаному жаху, коли Нік зрозумів, що в полях щось сидить і спостерігає за ним. «Ма, до курника заліз тхір!» — подумав він і прокинувся на світанку, весь вкритий потом.

Він поставив варитися каву й вийшов глянути, як там в’язні.

Майк Чайлдресс був у сльозах. На стіні й досі висів гамбургер, а навколо засихав клей із приправ.

— Ну шо, радий? Я тоже заразився. Ти ж цього хотів? Така твоя помста? Послухай мене! Клекочу, як йобаний товарняк!

Та Ніка більше хвилював Біллі Ворнер — він лежав на своїй койці й не рухався. Його шия розбухла та почорніла, а груди рвучко здіймались і опускались.

Він помчав до офісу, зиркнув на телефон, у нападі люті збив його зі столу, і апарат безглуздо повиснув на дроті. Нік вимкнув конфорку й побіг до дому Бейкерів. Здавалося, він тиснув на дзвінок цілу годину. Аж ось спустилася замотана в халат Джейн. На її обличчі знову блищав гарячковий піт. Вона не марила, проте її мова була повільною та змазаною, а губи вкрилися пухирцями.

— Ніку, заходь. Що сталося?

«Учора помер В. Хоґан. Думаю, Ворнер також помирає. Він дуже хворий. Ви бачили д. Соумза?»

Вона похитала головою, затремтіла на легенькому протязі, чхнула та захиталася. Нік обійняв її за плечі й підвів до крісла. «Можете зателефонувати до його офісу?» — написав він.

— Так, звісно. Ніку, подай мені телефон. Здається… уночі трапився рецидив.

Він приніс телефон, і Джейн Бейкер набрала номер Соумза. Вона протримала слухавку біля вуха більш ніж півхвилини, і Нік зрозумів, що ніхто не відповість.

Вона зателефонувала до дому Соумза, а тоді до його медсестри. Ніхто не відповідав.

— Зателефоную до поліції штату, — мовила Джейн, однак, набравши єдину цифру, поклала слухавку. — Гадаю, міжміське сполучення й досі не працює. Набираю «1», а у відповідь «пі-пі-пі». — Вона кволо всміхнулася, а тоді її щоками потекли безпорадні сльози. — Бідолашний. І я бідолашна. Усі бідолашні. Допоможеш мені піднятися нагору? Я почуваюся надто кволою, і дихати важко. Гадаю, скоро я приєднаюся до Джона.

Нік подивився на неї, жалкуючи, що не може нічого сказати.

— Думаю, трохи полежу, якщо допоможеш.

Він провів її нагору й написав: «Я повернуся».

— Дякую, Ніку. Ти гарний хлопчик… — Вона вже