Сліпобачення - Пітер Уоттс
— Це було по-дурному, — сказав він. — Зважаючи на те, що можуть зробити ці істоти, це було по-дурному.
— Що ти маєш на увазі?
— Це не спрацювало, розумієш? Шифратор не зміг замаскуватися у присутності кількох людей.
Тому що сакади в очах людей не синхронні, збагнув я. Зайві свідки зірвали маскування.
— Він же міг зробити багато чого іншого, — сказав Каннінґем. — Міг би викликати у нас синдром Бабінського чи агнозію; тоді б ми пройшли повз ціле стадо шифраторів — і не сприйняли б їх свідомістю. Заради бога, агнозії ж трапляються і випадково. Якщо твої чуття й рефлекси дозволяють сховатися між сакадами чужинців, навіщо тоді на цьому зупинятися? Чому б не вдатися до чогось справді ефективного?
— А ти як думаєш? — запитав я, рефлективно уникаючи відповіді.
— Думаю, перший був… Ти ж знаєш, що перший був підлітком, правда? Може, він просто виявився недосвідченим. Дурненький, він вибрав неправильний шлях. Вірогідно, ми маємо справу з видом, який настільки перевершує наш, що їхні навіть найвідсталіші дітлахи здатні легко запудрити нам мізки. І я навіть передати не можу, наскільки нам мало б бути від цього страшно.
Я бачив страх у його топології. Чув у голосі. І тільки обличчя лишалося мертвотно-спокійним.
— Варто було б убити їх просто зараз, — сказав він.
— Ну, якщо вони й шпигуни, то не могли дізнатися надто багато. Вони весь час перебувають у тих клітках, окрім… окрім польоту на корабель. І всю дорогу назад вони були поряд з нами.
— Ці створіння живуть і дихають в електромагнітному полі. Навіть якщо вони скалічені й ізольовані, хто знає, скільки нашої технічної інформації вони змогли прочитати крізь стіни?
— Ти маєш розповісти це Сарасті, — сказав я.
— О, Сарасті знає. Чому ж іще, по-твоєму, він не дозволив їх відпустити?
— Він ніколи не казав нічого про…
— Було б божевіллям, якби він це зробив. Він же продовжує посилати вас униз, адже так? Невже ти думаєш, що він розкаже вам усе, що йому відомо, а тоді відрядить вас у лабіринт, який кишить мінотаврами, здатними читати думки? Він знає і вже прорахував усе тисячу разів, — очі Каннінґема яскравими маніакальними цятками палахкотіли на позбавленій будь-якого виразу масці. Він звів їх до центру барабана і, ні на децибел не підвищивши голосу, запитав: — Правда ж, Юкко?
Я перевірив активні канали в КонСенсусі.
— Не думаю, що він слухає, Роберте.
Вуста Каннінґема розтягнулися у щось, що було б жалісливою посмішкою, якби решта м’язів обличчя могли до них приєднатися.
— Йому й не потрібно слухати, Кітоне. І шпигувати за нами не потрібно. Він просто знає.
Дихання вентиляторів. Майже непомітне гудіння рухомих частин. А тоді у барабані пролунав безтілесний голос Сарасті.
— Усі до конференц-зали. Роберт хоче поділитися новинами.
Каннінґем сидів праворуч від мене. Стіл для засідань підсвічував знизу його пластмасове обличчя. Біолог втупився в освітлену поверхню і злегка погойдувався. Його губи безгучно повторювали якесь заклинання. Навпроти нас сиділа Банда. Ліворуч від мене Бейтс одним оком стежила за тим, що відбувається, а іншим — за розвідувальними даними з передової.
Сарасті був з нами лише астрально. Його місце на чолі столу лишалося порожнім.
— Розповідайте, — наказав він.
— Нам потрібно забиратися звід…
— Із самого початку.
Каннінґем сковтнув і знову почав.
— Їхні пошарпані рухові нерви, дію яких мені ніяк не вдавалося зрозуміти, незрозумілі перехресні зв’язки є насправді логічними елементами. Шифратори працюють з розподілом часу. Їхні сенсорні та рухові сплетіння в період відпочинку виконують функцію асоціативних нейронів. Тож кожна частина системи може використовуватися для когнітивних процесів, якщо вона не виконує іншої функції. На Землі не виникло нічого навіть приблизно схожого. А це означає, що вони можуть виконувати неймовірні обчислення без спеціальної асоціативної нервової тканини.
— Отже, їхні периферійні нерви здатні думати? — насупилася Бейтс. — І вони можуть пам’ятати?
— Звісно. У всякому разі, я не бачу для цього жодних перешкод. — Каннінґем витягнув з кишені цигарку.
— Тож коли вони пошматували одного з шифраторів…
— Це була не громадянська війна. Вони ділилися даними. Найімовірніше, передавали інформацію про нас.
— Доволі радикальний спосіб вести бесіду, — зауважила Бейтс.
— Це не найкращий варіант для них. Думаю, кожен шифратор виконує роль вузла в розгалуженій мережі, принаймні, коли вони на «Роршаху». Але ці поля мають узгоджуватися до ангстрема, а коли ми своєю технікою й екранами пробиваємо дірки в їхніх провідниках, то псуємо мережу. Глушимо місцевий сигнал. Тому вони і вдалися до розвідки.
Він так і не запалив цигарки — лише крутив її у пальцях. Його язик ворушився між губами, наче хробак за маскою.
І далі залишаючись у наметі, слово взяв Сарасті:
— Шифратори також використовують електромагнітне поле «Роршаха» для метаболічних процесів. Деякі системи досягають передачі протонів через тунелювання важких атомів. Можливо, радіаційне тло слугує каталізатором.
— Тунелювання? — перепитала Сьюзан. — Квантове?
Каннінґем кивнув.
— Що також пояснює наші проблеми із захистом. Принаймні частково.
— А хіба таке взагалі можливо? Тобто я думала, що квантові ефекти з’являються тільки при низьких…
— Забудь про це, — буркнув Каннінґем. — Про біохімію можемо посперечатися пізніше, якщо виживемо.
— А про що ми поговоримо натомість? — м’яко запитав Сарасті.
— Для початку, найтупіше із цих створінь здатне зазирнути вам у голови й побачити, які частини візуальної кори працюють цієї миті. І якщо між цим і читанням думок існує різниця, то вона геть невелика.
— Доки ми не на «Роршаху»…
— Потяг пішов. Ви там уже побували. І не раз. Хто знає, що ви там виробляли за наказами «Роршаха»?
— Секунду, — запротестувала Бейтс. — Ніхто з нас не перетворювався там на маріонетку. Ми бачили галюцинації, сліпли й навіть божеволіли, але ніколи не ставали одержимими.
Каннінґем скоса глянув на неї і пирхнув.
— Думаєш, ти могла б поборотися з цими ниточками? Чи хоча б відчути їх? Я просто зараз можу прикласти тобі до голови транскраніальний магніт — і ти покажеш середній палець, чи ворушитимеш пальцями ніг, чи вдариш Сірі в пах, а потім присягатимешся могилою матінки, що зробила це виключно з власного бажання. Ти танцюватимеш, як маріонетка, й весь час божитимешся, що робиш усе з власної волі, а це ж просто я, межовий ананкаст з кількома магнітами й МРТ-шоломом. — Він махнув рукою на незвідану безодню за переділкою. Перед ним гойдалися шматочки пожмаканої цигарки. — Хочете повгадувати, на що вони здатні? А може, ви вже видали їм технічні характеристики «Тезея», попередили про установку «Ікар», а тоді з власної волі вирішили про все це забути?
— Ми також можемо викликати подібні ефекти, — спокійно сказав Сарасті. — Такі, як
