Сліпобачення - Пітер Уоттс
Усі були на межі нервового зриву, а мігрант принишк.
Каннінґем бурмотів щось про себе, тицяючи в незнайомі кнопки незвиклими до цього пальцями і кленучи власну незграбність. Лазерний промінь переносив наказ і відповідь на нього через шість кілометрів іонізованого вакууму. Незмінна нікотинова паличка висіла в кутку його рота, бо руки були зайняті. Інколи з неї зривалися пластівці попелу і летіли навпростець у систему вентиляції.
Він заговорив раніше за мене:
— Усе є в КонСенсусі. — Коли я не відступився, він змилостивився, але так і не глянув на мене. — Частки магнетиту зорієнтувалися, щойно здолали ударну хвилю. Мембрани почали відновлюватися. Тепер шифратори помирають не так швидко. Але оптимальним для їхнього метаболізму є середовище «Роршаха». Найбільше, що ми можемо тут зробити, це сповільнити їхнє вмирання.
— Це уже щось.
Каннінґем гмукнув.
— Деякі частки з’єднуються. Інші, їхні нерви, так і лишаються пошарпаними без жодної на те причини. Буквально. З аксонів витікають імпульси.
— Через розпад клітин? — висунув я ідею.
— І я ніяк не можу дати раду рівнянню Арреніуса: при низьких температурах спостерігаються нелінійні ефекти. Фактор частоти не вписується в систему. Так, неначе температура не має значення, і… от лайно…
На одному з дисплеїв якийсь показник перейшов критичну межу. Він поглянув угору, на барабан, і гукнув:
— Сьюзан, потрібна ще одна біопсія. Десь із центру.
— Що… ох. Секунду. — Вона, так само апатична, як і підвладні їй бранці, похитала головою і набрала коротку спіраль символів. На одному з Каннінґемових вікон П’ятірня побачив її повідомлення своєю дивовижно видющою шкірою. Якусь мить він не реагував. А тоді відкинувся назад і вперся мацаками в стіну, звільняючи шлях Каннінґемовим маніпуляторам.
Біолог дав команду, і з нір виповзли два пристрої, схожі на змій в атаці. Перший керував медичним відбірником, а інший погрожував насиллям у разі безглуздого опору. Навряд чи в цьому була потреба. Вражені сліпобаченням чи ні, а шифратори вчилися швидко. П’ятірня підставив живота, наче жертва, яка змирилася з неминучим зґвалтуванням. Каннінґем промазав. Його маніпулятори вдарилися один об одного й на мить переплуталися. Він вилаявся і спробував ще раз, і кожен його рух свідчив про розгубленість. Його розширений фенотип був ампутований. Раніше він був привидом у машинах, а тепер став просто ще одним типом, що натискає на кнопки, і…
…і враз щось клацнуло. Грані Каннінґема просвітліли в мене на очах. Тепер я зміг уявити, як воно — бути ним.
З другого разу йому все вдалося. Наче змія, кінчик пристрою вжалив бранця і миттєво порхнув назад. Барвисті хвилі розходилися від ранки на шкірі П’ятірні, неначе хвильки від кинутого у водну гладінь каменя.
Каннінґему, мабуть, здалося, наче він щось побачив на моєму обличчі.
— Допомагає, якщо не думати про них як про людей, — сказав він. І вперше я зміг прочитати підтекст, чіткий і гострий, як бите скло:
«Звісно, ти сам ні про кого так не думаєш…»
Каннінґему не подобалося, коли ним маніпулюють.
Таке нікому не подобається. Але більшість людей не вважають, що я займаюся саме маніпуляціями. Вони й гадки не мають, наскільки їх видають тіла, коли вони закривають роти. Якщо вони говорять вголос, то роблять це, щоб звіритися тобі. Якщо ж вони мовчать, то гадають, що лишають свою думку при собі. Я уважно спостерігаю за ними, добираю кожне слово так, щоб жодна із систем не відчула, що її використовують, — і все ж з якоїсь причини це не спрацювало з Робертом Каннінґемом.
Мабуть, я моделював неправильну систему.
Уяви, що ти — синтезист. Маєш справу з поведінкою систем, яку відчитуєш з їхніх граней. Визначаєш властивості внутрішніх механізмів з відображень, які бачиш на них. У цьому секрет твого успіху: ти розумієш систему, збагнувши межі, що окреслюють її.
А тепер уяви когось, хто наробив дірок у цій межі й витік через них назовні.
Плоть Роберта Каннінґема не могла його вмістити. Обов’язки витягли його за межі м’язового мішка. Тут, в Оорті, його топологія вешталася всім кораблем. До певної міри це справедливо щодо всіх нас. Бейтс та її бойові роботи, Сарасті та його лімбічний зв’язок — навіть імплантати КонСенсуса в наших мізках трохи витягували нас за межі власних тіл. Але Бейтс лише керувала своїми роботами, вона не вселялася в них. Банда Чотирьох запускала численні системи на єдиній материнській платі, але кожна з них мала власну топологію, та й виринали вони винятково по черзі. І Сарасті…
Як з'ясувалося, із Сарасті геть інша історія.
Каннінґем же не просто керував своїми віддаленими вузлами. Він тікав у них, вбирався в них, наче у таємну личину, щоб сховати всередині звичайну слабку людину. Він пожертвував половиною свого неокортекса, щоб мати змогу бачити в рентгенівських променях і смакувати конформації клітинних мембран. Він розітнув власне тіло, щоб стати непостійним мешканцем у багатьох інших. Його шматочки ховалися в сенсорах і маніпуляторах, якими були втикані стіни вольєрів з шифраторами. Я міг би зчитати критично важливі підказки з кожної деталі обладнання у медичному відсіку, якби, звісно, додумався там шукати. Каннінґем, як і всі решта, був топологічною головоломкою, але частина його ховалася в механізмах. Моя модель була неповною.
Не думаю, що він коли-небудь прагнув до такого стану. Озираючись назад, я бачу, як кожна його грань випромінювала ненависть до себе. Але в сутінках двадцять першого століття єдиною альтернативою було існування паразита. Каннінґем просто обрав менше зло.
А тепер йому відмовлено навіть у цьому. Накази Сарасті відірвали його від власного сенсоріуму. Він більше не міг відчути дані своїм нутром; мусив крок за кроком інтерпретувати їх через екрани й графіки, що зводили сприйняття до пласкої й порожньої стенографії. Він був системою, пошкодженою численними ампутаціями. Системою, в якої вирвали очі, відрізали вуха і язик; змушеною спотикатися і навпомацки відшукувати дорогу до речей, в яких вона колись жила. Раптом йому не стало де ховатися, і всі ці розрізнені шматочки Роберта Каннінґема зібралися докупи в його плоті, і я їх нарешті побачив.
Саме у цьому віддавна полягала моя помилка. Я так зосередився на моделюванні інших систем, що забув дещо важливе про принцип моделювання. Єдиний ворог ясного зору — слабкі очі; помилкові припущення — це те саме, що й сліпота. Недостатньо було уявляти себе Робертом Каннінґемом.
Потрібно було водночас уявити, що я ще й Сірі Кітон.
Звісно, таке відкриття породжує інше
