Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Анатолій Григорович Михайленко
Аналізуючи свідчення, Трофиновський нетерпляче поглядав на годинника. Нарешті в двері постукали. Прийшла Тетяна Марчук…
Він бачив її до цього тільки один раз, після драматичної події в цирку. Тоді вона мала кращий вигляд, хоч і була налякана. А зараз поглибилися скорботні складочки біля рота, очі схожі на сторожких звірят. “Кого вона боїться?” — подумав слідчий і засумнівався в своїх скороспілих висновках.
— Добрий день, Тетяно Львівно, радий, що не забули про моє прохання.
Худенькі плечики Тетяни здригнулися:
— Як можна забути? Справа у нас з вами спільна…
— Попрошу вас ще раз пригадати обставини, які передували… — він затнувся, — випадкові з вашим братом. Розкажіть і якомога докладніше про людину з апаратом, котра приходила до Віктора Львовича.
— Це під час профогляду?
— Так принаймні говорив ваш брат. Віктор Львович запевняє, що ви знаєте цього… “професора”, — він вас лікував.
— Ні, ні, не знаю ніякого такого професора!
“Кажучи це, вона поквапливо відвела очі. Чому?”
— Ви домовилися з братом, що прийдете на виставу?
— Так. Він залишив для мене перепустку в адміністратора.
— Брат не згадував про медичний профогляд перед виступом?
— Лікарі часто перевіряли його. Подвійне сальто — окраса програми, ви ж знаєте.
— Але цього разу його обстежував новий лікар. Цю людину ніхто в цирку раніше не бачив.
— На вашу думку, той невідомий з’явився з наміром занапастити мого брата?
— У тієї людини був з собою якийсь апарат, — слідчий силкувався спрямувати розмову в потрібне йому русло.
— Ви вважаєте, що цим апаратом він збив Вітю з каната?
“Схоже, що вона допитує мене. Її прагнення якомога більше знати про причини братової невдачі зрозуміле. Але чому в неї такий напружений голос. Вона говорить зі мною так, начебто вбачає в мені не спільника, а ворога…”
— У мене немає підстав так думати.
— Справді. Адже Вітю уважно обстежили і визнали, що він цілком здоровий.
— Отже, вам все-таки відомо про огляд?
— Я мала на увазі огляд після… — Вона замовкла, не вимовивши слова “падіння”. — Але мені не зрозуміло, чому ви запідозрили в чомусь поганому ту людину. Хіба мало лікарів обстежували Вітю? І нічого поганого з ним не траплялося…
“Можливо, я винен у тому, що не ділюся відверто своїми підозрами, не пояснюю їх причини?”
— Знаєте, у мене є дані, що одна й та ж сама людина одним і тим самим апаратом діяла на кількох людей. І всі вони потім мали неприємності. Звичайно, це може бути просто збігом. Однак…
“Не можу ж я сказати їй: “Мені підказує інтуїція…”
— Я зобов’язаний перевірити всі версії.
— Колись я вивчала закони елементарної логіки. “Після” — ще не означає — “тому”.
— Справді. Але версію необхідно перевірити перш, ніж відкинути.
— І тому ви ладні доймати підозрами якогось там лікаря?
Трофиновський уважно придивлявся до співрозмовниці. Відзначив, як здригаються тонкі ніздрі, як уперто морщить вона лоба і ображено поводить головою. Її кругле обличчя з великими голубими, майже ляльковими очима, було відкритим і беззахисним. Проте в зморшках на чолі, в стиснутих губах вгадувалися недовіра і неприязнь до слідчого. “Можливо, я вдався не до того тону. Не врахував її стан після невдачі брата? Може, наша розмова передчасна? Але я не квапив її з приходом. Вона сама попросила про сьогоднішню зустріч…”
— Вибачте, Тетяно Львівно. Прошу почекати з питаннями до мене і спершу відповісти на мої. Така зараз ситуація. Вам нічого не було відомо про попереднє обстеження брата?
— Я знала про те, що перед кожним виступом Вітю перевіряють різні лікарі.
— А новий спеціаліст? Людина, з якою ваш брат ніколи до цього не зустрічався?
— Звідки вам відомо, що вони ніколи не зустрічалися? “Гра в схоластичні вправи в суперечці? Чому? З якої причини?”
— Але ви розумієте, про кого я питаю? Вам що-небудь відомо про нього?
Вона заперечливо хитнула головою.
— Нагадаю його прикмети. Середнього зросту, щуплий, з близько посадженими запалими очима. Широкий ніс, тонкі губи, причому верхня дещо нависає над нижньою…
— За вашим описом він не дуже привабливий.
— Можете поправити мене. Вам доводилося зустрічалися з ним?
Тетяна знову заперечливо хитнула головою. “Вона щось не договорює. Я відчуваю її неприязність. Розмова не вдалася. Та чи тільки з моєї вини?..”
VI
От і з’явилася надія — прийшла до мене разом з цим лікарем. У минулі часи сказали б: “Його послало провидіння”. Він з’явився в найтрудніші дні, коли припадки виснажили мене до краю. Жоден лікар не міг установити їх причину. Спочатку визначили, що це не епілепсія. І за те вдячний, якщо не виявиться щось страшніше. Причина ж є. Може, припадки — наслідок струсу мозку, що стався шість років тому в автомобільній катастрофі? Хтось мені розповідав, що віддалені наслідки струсу можуть проявитися і через багато років. Особливо, якщо в мозку є уроджені аномалії. А може, вони є і в моєму мозку?
Почекай, почекай, друже, але в такому випадку і струсу не треба. Досить спадковості.
Мама, наприклад, розповідала, що у моєї бабусі, іноді проявлялася дивна хвороба, схожа на епілепсію — зненацька вона впадала в пригнічений стан, потім її свідомість спотворювалася, починалося марення, перед нею виникали яскраві кольорові видіння. Так, як і в мене. Тільки бабуся не вміла їх відтворювати на полотні. Я довго розпитував маму про хворобу бабусі, аж поки не помітив, що вона починає занепокоєно стежити за мною, часто підходить вночі до мого ліжка і прислухається до дихання, до незв’язних слів, які іноді бурмочу…
Тоді хвороба лише починалася — з нічних страхів і гострого головного болю. Вони все посилювалися, набирали нових форм. Світ довкола мене змінювався, мов у кривому дзеркалі. Люди здавалися то велетнями, то карликами. Коли мене водили до лікарів, я не все їм розповідав, боявся якогось страшного вироку. Назви психічних хвороб фантомами роїлися в моїй бідолашній голові, дзижчали, мов бджоли у вулику. Та ось з’явилося якесь дуже велике медичне світило — академік зі світовим ім’ям. Він поставив діагноз: “Мігрень. Так, так, особлива мігрень, не більше”. Він пояснив, що при такому захворюванні
