ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

Вони вже готові були вийти з кабінету, коли увійшов Тунгусов.

— От, товариші, — сказав нарком, — познайомтесь і поговоріть. Мені здається, це буде корисно вам обом.

І він пішов.

Ридан і Тунгусов з деяким ваганням подали один одному руки, назвали прізвища. Кілька секунд тривала ніякова мовчанка. Обидва не знали, як почати розмову.

— Ви… з головкому? — догадався нарешті Ридан. Тунгусов посміхнувся.

— Я щойно хотів задати вам це саме запитання. Очевидно, ми обидва «відвідувачі»?

— Очевидно. Про що ж нам говорити? — Незрозуміло.

— Я думаю ось про що, — сказав Ридан, дивлячись на годинника. — Скоро вже закінчиться службовий час, а мені ще треба встигнути до представника головкому. Наша з вами розмова наче не дуже спішна, а та, що буде в головкомі, не терпить зволікання. Але ж якщо нарком наказує познайомитися і поговорити, треба слухатися. Ви б не могли завітати до мене додому сьогодні або в один з найближчих вечорів?

Микола погодився, записав адресу професора, і вони попрощалися. Зробивши кілька кроків, Ридан раптом зупинився, обернувся і, гукнувши інженера, знову підійшов до нього.

— Тільки ви неодмінно прийдіть, — сказав він. — І не відкладайте.

— Ні, ні, звичайно, відповів той.

Дізнавшись у секретаря, як пройти до Вітковського, Ридан вийшов з приймальної.

Розмова з Вітковським несподівано виявилася набагато складнішою і довшою, ніж розмова з наркомом.

— Професорові потрібен висококваліфікований конструктор? О, у нас є всякі спеціалісти! Головком подбав про те, щоб підібрати і взяти на облік людей — самі розумієте, які відповідальні роботи доводиться виконувати електротехніці! Але треба знати, які саме завдання доведеться розв’язувати. Високочастотний генератор? Ну, по генераторах у нас ціла армія! Але який саме генератор, для якої мети? Очевидно, потрібна спеціальна конструкція. Мабуть, медичний?

Ридан дивився на балакучого співрозмовника, на його одутле, бліде обличчя. Представник головкому немовби жваво зацікавився розмовою, але професор, сам не знаючи чому, неохоче видавлював з себе подробиці своїх задумів.

Довго і нудно, незважаючи на те, що робочий день уже закінчився, незважаючи на наполегливі пропозиції Ридана відкласти вирішення питання, Вітковський порпався у якихось списках, «уточнював профіль» потрібного спеціаліста…

— Ось хто вам підійшов би! — замріяно вигукнув він нарешті. — Віклінг! Це один з кращих молодих конструкторів Сіменса. Винахідник. Антифашист. Емігрував до нас років зо три тому… Між нами кажучи… не з пустими руками. Людина надійна, безумовно талановита. Але, на жаль, він зайнятий зараз, виконує урядове завдання. Без санкції згори я не маю права…

— Ну що ж, зачекаємо, поки він звільниться, — сказав Ридан, рішуче підводячись.

— Добре. Тоді я поговорю з наркомом і направлю Віклінга до вас.

— Будь ласка, будь ласка, — сказав Ридан і, попрощавшись, поспішно вийшов.

Власне кажучи, все йшло поки що добре. Схоже, що справа злагоджена. Конструктор славнозвісної фірми, винахідник і якраз високочастотник, — удача!

Але якийсь неприємний осадок залишився в Ридана від цього побачення. Вітковський змусив, так, так, саме змусив його розповісти більше, ніж цього вимагала ділова розмова із зовсім незнайомою, до того ж не дуже приємною людиною. Правда, ніяких таємниць тут нема, але… не так уже це було необхідно. Те, що можна сказати наркомові, зовсім не обов’язково знати цьому дяді.

Події останніх днів порушили той стан міцної внутрішньої рівноваги, яка була властива професорові Ридану. Все почалося з цього клятого «шоку». Що ж це, зрештою, могло бути? Сотні разів професор пригадував найдрібніші деталі незвичайного випадку, намагаючись знайти в них хоч яку-небудь нитку до пояснення. Він добре пам’ятав почуття глибокого відчаю, який раптово охопив його в ту мить. Чи були які-небудь підстави для цього в його думках, у логічному ланцюзі його теорії? Ніяких! Ніяких сумнівів у правильності його концепцій не було ні тоді, ні раніше, не було й тепер. Чи були підстави фізіологічного характеру для таких «заскоків» у його психіці? Професор з обуренням відкидав і це припущення: він знав, почував, що нема таких підстав.

Ні, тут було інше. Якась стороння сила несподівано ввірвалася зовні, оволоділа на мить його волею, підкорила думку своєму ворожому впливові. Але такої сили не знала наука.

Ридан губився в догадках. А тут ще вимушена розмова з неприємним Вітковським, поява на сцені зовсім не відомої людини, рекомендованої наркомом, наступні відвідини конструктора-іноземця, який повинен вирішити долю його відкриття. Нові люди залучалися в орбіту риданівського життя. Все це турбувало вченого.

А події розвивалися. Через день після побачення з наркомом, коли невелика сім’я професора сиділа в їдальні за вечірнім чаєм, у передпокої пролунав дзвінок.

Дівчата схопилися одночасно. Але цього разу Ганна не дала більш рухливій Наталі випередити її. Дівчина знала про майбутні відвідини нових, незнайомих людей, відчувала неспокійний стан батька і вирішила бути в курсі цих побачень, щоб, наскільки це можливо, запобігти новим хвилюванням, від яких вона тепер старанно оберігала Ридана.

Ганна вийшла і відчинила вхідні двері.

— Товариш Тунгусов?! — вигукнула вона.

— От бачите… — Микола зніяковів од несподіванки. — А я вашого прізвища тоді так і не спитав.

Ну, звичайно, він одразу пізнав цю «чудову дівчину», як сказав про неї директор заводу на нараді.

— Заходьте ж, заходьте! Я дуже рада.

— А я, власне, до професора Ридана… Дозвольте, ви часом не дочка його? — Микола згадав, що директор сказав тоді «дочка професора».

— Ну, звичайно! Мене звуть Ганна. Зараз буде вам і професор… Так це вас з ним познайомив нарком? От випадок! Ідіть сюди…