Мандри Лемюеля Гуллівера - Джонатан Свіфт
Тепер я щиро признаюся читачеві, що в мене була ще й інша, важливіша підстава для того, щоб рішуче порвати зі своїм минулим. Не проживши в цій країні й року, я так полюбив її жителів і пройнявся такою пошаною до них, що безповоротно вирішив не повертатись додому, а залишитись тут, серед цих дивних істот, споглядаючи їхні чесноти та беручи з них приклад, бо тут ніщо не навертало мене до зла. Та мій повсякчасний ворог — доля — не судила мені такого високого щастя. Але мене тепер трохи потішає те, що, розповідаючи про своїх земляків, я все-таки применшив їхні хиби, наскільки це було можливо в розмові з таким допитливим, проникливим гуїгнгнмом, як мій хазяїн, і кожний пункт освітлював якомога сприятливіше для нас.
Коли я відповів на всі запитання і, здавалося, задовольнив його цікавість, він якось уранці покликав мене до себе. Запропонувавши сісти (такої честі він досі ніколи мені не робив), його милість сказав, що хоче поговорити зі мною. Він, мовляв, серйозно обміркував усе те, що чув од мене про нашу країну, і прийшов до дуже сумних висновків.
На його думку, ми являємо собою особливу породу тварин, обдарованих невеличкою часткою розуму, який використовуємо виключно на те, щоб розвивати природжені наші хиби та набувати нових, невластивих нам од природи. Ми самі позбавляємо себе небагатьох здібностей, якими нас обдаровано, дуже вміло вигадуємо собі нові потреби і все життя витрачаємо на вишукування різних способів задовольнити їх.
Дивує його також і химерність нашої фізичної будови. Щодо мене особисто, то я, очевидно, не маю ні сили, ні моторності звичайного єгу, я непевно тримаюся на своїх задніх ногах і якось зумів зробити свої пазурі непридатними до самооборони. Я навіщось знищую в себе на підборідді волосся, яке має захищати мене від сонця та негоди. Нарешті, я не можу ні прудко бігати, ані лазити по деревах, як мої брати (так називав він тамтешніх єгу).
Наші урядові установи та закони ясно свідчать, що нам бракує справжнього розуму, а значить і доброчесності, бо для керування розумними створіннями досить самого розуму. Ми, скільки видно з мого оповідання, не вбачаємо в таких порядках нічого поганого, хоч він і бачив добре, що, бажаючи вигородити своїх земляків, я багато чого потаїв і часто казав те, чого не було.
Взявши до уваги всі ці незаперечні факти, його милість прийшов до висновку, що ми — справжні єгу, хоч і значно поступаємось перед ними своєю силою, прудкістю, моторністю, довжиною пазурів та деякими іншими прикметами, що їх ми набули, йдучи наперекір законам природи. Змальована ж мною картина нашого життя, наших звичаїв та нашої діяльності показала йому велику схожість з єгу і в розумовому та моральному відношенні. Він сказав, що єгу ненавидять один одного більше, ніж будь-яку іншу тварину. Досі він уважав, що їм просто гидко дивитись на бридкі постаті своїх братів, дарма що кожен з них і сам не кращий і тільки не помічає цього. Отож йому спершу здавалося, що ми робимо розсудливо, одягаючи своє тіло і приховуючи таким чином свої численні тілесні вади. Але тепер він бачить, що помилився: адже це не допомагає справі, і ми сваримося так само, як і їхні єгу.
— Коли п'ятьом єгу, — вів він далі, — кинути їжі на п'ятдесят, вони, замість того щоб спокійно їсти її, видирають шматки один в одного, і кожен намагається захопити все для себе самого. Через це дома доводиться держати їх на налигачі, а в полі або десь у іншому місці, — приставляти до них слугу, щоб доглядав їх. Коли в гуїгнгнма від нещасливого випадку або від старості здихає корова, то раніш ніж він устигне кинути падло своїм єгу, зграї сусідських єгу кидаються на труп і зчиняють бійку, подібну до тих битв, які я описував йому. Вони завзято дряпають один одного своїми пазурами, але вбивають на смерть нечасто, бо в них немає тих смертоносних знарядь, які ми винайшли. Іншим разом такі бої відбуваються без жодної причини. Одна зграя єгу кидається на сусідню, просто помітивши, що її можна захопити зненацька. Зазнавши невдачі, вони повертаються додому і, щоб зігнати на кому-небудь злість, розпочинають те, що в людей називається міжусобною війною.
В цій країні подекуди є блискуче каміння, що його єгу страшенно люблять. В розшуках цих камінців вони цілими днями риють землю своїми пазурами. Понабиравши повні жмені, вони несуть їх додому, потайки ховають у своїх хлівах і пильнують, щоб хтось із їхнього товариства не знайшов цього скарбу. Мій хазяїн досі не міг зрозуміти причин такої неприродної пристрасті й не бачив у тому камінні ніякого пожитку для єгу; але тепер він думає, що це — та ж сама скупість, яка, за моїми словами, буває в людей.
Він розповів, що одного разу для спроби він потай переніс купку камінців, прихованих одним єгу, на інше місце. Мерзенна тварина, не знайшовши їх, зняла страшенний лемент, перекусала та передряпала всіх своїх товаришів, що прибігли на її крик, а потім занудьгувала, не пила й не їла, аж доки він звелів непомітно покласти камінці назад. Знайшовши їх, єгу враз заспокоївся, повеселішав, закопав свої скарби в іншому, надійнішому місці і став дуже слухняною твариною.
Мій хазяїн так само, як і я, спостеріг, що на полях, де є поклади цього блискучого каміння, найчастіше відбуваються запеклі бійки між єгу, які завжди тиняються там цілими отарами.
Він розповів також, що під час бійки між двома єгу за знайдений камінець дуже часто з'являється третій і забирає його собі. Він вбачає в цьому деяку схожість з нашими судовими процесами. Признатися, я не заперечував йому —
