Чоловіки під охороною - Робер Мерль

Я переступаю поріг. Тут майже темно, незважаючи на широчезне, майже на всю стіну, вікно. З нього видно гору, над якою йде густий скісний дощ і здіймаються клуби білого туману. Навпроти вікна тьмяно вилискує мідний дашок над вогнищем, але саме вогнище не палає, в ньому тільки ледь жевріють кілька жарин. Стеля й стіни в кімнаті, наскільки я можу розгледіти, обширі червонуватим деревом. З темного кутка поряд із каміном невиразно виступає величезна канапа.

Я причиняю двері й несміливо ступаю кілька кроків до вікна. Над лісом зависли великі чорні хмари, в улоговинах клубочиться білий туман, надворі похмуро. Гора має непривітний вигляд. Але й по цей бік шибки не набагато приємніше. У кімнаті не холодно, але в ній панує такий дух, що ніби заморожує мене. Здається, все тут дивиться на мене з якоюсь злістю. Звісно, це ілюзія. Та марно я намагаюся себе в цьому переконати — неприємне враження не розвіюється. Я озираюсь довкола. І все ж таки ця невелика вітальня з дерев’яною обшивкою на стінах га мідним дашком над каміном (тільки його я й бачу виразно) досить затишна. Але я почуваю себе в ній не дуже затишно. В мене таке дивне, гнітюче й тяжке відчуття, ніби за мною скрізь стежить холодний погляд. Я випростуюся, стенаю плечима, засовую руки до кишень і ходжу сюди-туди по кімнаті. В ній досить темно. Але я, згадавши тон і зміст листів від Гельсінгфорс, навіть не наважуюсь пошукати вимикача й увімкнути світло. Можна подумати, що в цій кімнаті для мене все заборонено. Я почуваю себе позбавленим усіх прав, навіть права бути тут.

Довго чекати мене примушують мовби для того, щоб деморалізувати. Давній заяложений метод. Але він, як я бачу, добре спрацьовує. Що ж, зараз я спробую поборотися з цим методом, я чимось заповню свої думки. Я беруся розпалювати вогонь у каміні. Згортаю на купу обвуглені полінця й роздмухую жар.

Спалахує полум’я, і тоді за спиною в мене озивається чийсь голос:

— Облиште вогонь! Ніхто вас не просив розпалювати його!

Я випростуюсь, і в кімнаті засвічується сліпуча лампа. В кутку за великою канапою я бачу двадцятирічну дівчину, загорнену в шаль кольору зів’ялого листя, з-під якої визирають босі ноги; дівчина стоїть, прихилившись плечем до дерев’яної обшивки.

Якщо колись мені й хотілося побачити справжній образ «слабкої статі», то оце він переді мною. В отій довгій, тендітній дівочій шиї, тонких рисах, ясних очах, в ореолі легкого білявого волосся мовби застигла ніжна жіночність. Але у виразі обличчя нема нічого ангельського. Коли зовнішність у дівчини заспокійлива, то очі довіри аж ніяк не викликають.

— Даруйте за вторгнення, — нарешті озиваюсь я. — Тут дуже темно, я вас не помітив.

Дівчина зневажливо гмукає.

— Я так і подумала. Спостерігати вас було дуже цікаво. Ви гадали, що ви тут самі, й ходили по кімнаті так, ніби вона належить вам. Ви скидалися на набундюченого півника, що козириться перед курми. В кожному вашому русі відчувалися пиха, егоїзм і погане виховання. Це було кумедно й водночас огидно!

Мене аж приголомшує цей її грубий наступ. Коли до мене повертається голос, я сухо кажу:

— Якщо моя присутність огидна вам, то не розумію, навіщо ви мене викликали.

— Я вас не викликала.

— Хіба ви не Гільда Гельсінгфорс?

— Звісно, що ні, — відказує дівчина з почуттям відрази. — Щодо мене особисто, то затямте собі: з ЧО мені нема чого робити. Я все зробила для того, щоб вас сюди не допустити. Ви опинилися тут усупереч моїй волі.

Згоряючи від люті, вона просто-таки жбурнула ці слова мені в обличчя, а тоді знов прихилилася спиною до дерев’яної обшивки і обпалила мене сповненим ненависті поглядом. Я відвертаюсь від неї і простую до засклених дверей.

— Куди це ви? — сичить дівчина в мене за спиною.

— Я зачекаю на Гельсінгфорс у залі, де басейн.

— Було б краще, якби ви забралися звідси зовсім! — пронизливо кричить вона. — Ось вам моя порада! Ви не знаєте, що вас чекає!

Не відповідаючи їй, я причиняю за собою двері. Я й справді не знаю, що мене чекає. Добре знаю тільки, що не повинен більше залишатися в одній кімнаті з цією навіженою. Вона страшенно мене приголомшила. Щоб якось заспокоїтись, я починаю ходити довкола басейну. Раз у раз глибоко вдихаю повітря, виймаю з кишень руки і не без зусиль намагаюся розтиснути кулаки.

Так я підходжу — мов «козирячись», як сказала б ота дівчина в шалі, — до південної скляної стіни, коли це в другому кінці басейну відчиняються двері, й разом з поривом вітру до зали розгонистою твердою ходою ступає жінка. Її зріст мене ошелешує. Вона в штанях для верхової їзди, у чоботях, пуловері з відгорненим коміром і з батогом у руці. Помітивши мене, жінка вражено застигає на місці. Її велетенська постать стоїть переді мною, але обличчя повернуте ліворуч, тож я бачу тільки її профіль. Вона скоса дивиться на мене одним оком, наче птах.

— Що ви тут робите? — грізно питає жінка.

Мені вже набридла ця неповага, і я відповідаю:

— Ви самі повинні знати. Це ж бо ви мене сюди викликали.

Жінка обпалює мене поглядом — і знову ж таки, як я помічаю, одного ока.

— Не прикидайтеся, ніби не розумієте мого запитання. Що ви робите в моєму басейні?

Її тон свідчить про те, що я не гідний ступати сюди своєю ногою.

— Особа, що сидить у вітальні, не схвалила моєї присутності там.

— Яка особа? — питає жінка пихато. — Тут тільки одна особа — я!

Коли до людського роду не належить навіть дівчина в шалі, то до якої категорії відносять мене?