Операція «Кришталеве дзеркало» - Збігнєв Ненацький

— Не може бути!.. — жахнулася Рачинська. — Хто вам сказав про мене?

— Це байдуже. В кожному разі, цій людині можна довіряти. Не турбуйтесь, — заспокоїв землемір, поцілувавши руку господині.

— А ви давно тут живете? — звернувся він до Альберта.

— З учорашнього дня.

— Так, так, прекрасна вілла…

Альберт уклонився і сказав господині, що повернеться аж на вечерю.

Він вирішив заглянути в готель і спитати про Нічного Дрімлюгу. Уже біля самих дверей передумав і зайшов до готельного ресторану — єдиного на все містечко.

Альберт повністю довіряв Міколаю і був певен, що той виконає наказ. Питати ж про швейцара, раптове зникнення якого, очевидно, вже викликало тривогу повітового УБ, означало звернути на себе увагу.

Ресторан скидався на бойовище, недавно залишене супротивниками. Вночі тут були танці; досі встигли прибрати лише кілька столиків, на решті валялися перекинуті пляшки, на низькій естраді лежала купа стільців і музичних інструментів.

Альберт замовив каву й газовану воду. Витяг із теки зшиток у пошарпаній обкладинці й заходився перегортати його помережані записами сторінки. Якби не занадто елегантне вбрання — чорний костюм, накрохмалена сорочка і галстук, прикрашений шпилькою з каменем — вдалою імітацією діаманта, — про Альберта можна було б подумати, що це сивуватий учитель гімназії, який готується до уроку.

Рачинська сказала правду: кожна нова людина викликала підозру. Офіціантка чотири рази без усякої видимої причини пройшлася повз Альбертів столик. Вона не приховувала своєї цікавості.

Альберт замовив іще чашку чорної кави. Офіціантка принесла, потім зникла в бокових дверях. За хвилю звідти вийшов якийсь чоловік у білому кітелі офіціанта й запитав Альберта, чи він не журналіст із Лодзі. Альберт заперечливо похитав головою, сердито зціпивши зуби. «Сьогодні ж треба забиратися звідси», — вирішив він.

Старанно гортав сторінки зшитка. В ньому були нотатки з англійської книжки, опублікованої 1659 року Маріо Казобоною. Вже перші слова заголовка звучали дивовижно.

«Правдиве й достовірне відображення того, що відбулося між доктором Джоном Ді й деякими духами і що викликало б, якби пощастило, зміни в більшості країн і царств світу».

Назва складалася з кількох довгих речень, одне за одне таємничіших:

«His private Conference with Rodolphe Emperor of Germany, Stephen, King of Poland and diver other Princes nbout it. The Particulars of bis Cause,as it was agitated In the Emperos Court by the Popes Intervention: His Ba-nishement in part, as also the letters of Sundry Great Men and Prince, some where of were present at some of these Conferences and Apparitions of Spirits to the said Dr Dee…»[9]

Тиждень тому із старовинної книжки Казобони Альберт переклав і переписав у зшиток три «діалоги» доктора Ді з духами, що являлися до нього. Це був опис візиту архангела Урієля, який прибув подарувати Джону Ді кришталеве дзеркало.

У деяких «діалогах», або «діях», як їх називав Джон Ді, Альберт так і не зумів розібратися. Непередаваною стала мова потойбічних сил, апокаліптичних пророцтв. Давньоанглійська мова книги, перемішавшись із зіпсованою латиною, рясніла недомовками.

«Можливо, коли-небудь мені вдасться вибрати час, щоб як слід попрацювати над твором Казобони», — подумав Альберт. І водночас піймав себе на тому, що вже десятки разів давав собі такі обіцянки: «Ось закінчиться війна, візьмуся за історичні дослідження». Може, саме історія Ольбрахта Ласського, Джона Ді й Едварда Келлі виявиться прекрасною темою для наукової праці?

А тим часом війні, здавалося, і кінця не було видно…

Альберт розрахувався і вийшов з ресторану. На вулиці він запитав, як знайти будинок учителя Рамуза.

Учитель Рамуз мешкав у низенькому дерев'яному будиночку, що причаївся на брудній, вузькій вуличці. Тут росли старі каштани, весело виблискували на сонці свіжопофарбований смолою крутий дах, зелені двері й віконниці.

— Його ще немає вдома. Він у школі,— пояснила йому молода дівчина в білому фартушку, схожа на покоївку.

— У школі?

— Батько — директор гімназії. Він буває там до четвертої.

— Я приїхав з Варшави… — почав кін.

Дівчина запросила гостя в дім. Довгий темний коридор, що ділив будинок навпіл, сяяв чистотою й пахнув мастикою для підлоги. Альбертові довелося взути поверх своїх черевиків повстяні капці, як у музеї, і пройти в них до кабінету вчителя.

«Донечка переслідує батька манією чистоти», — сердито подумав Альберт. У просторих капцях він почував себе, мов каторжник, до ніг якого причепили важкі кулі.

Він сів на широку старомодну канапу, не зводячи очей із своїх заарканених ніг.

— Прізвище вашого батька я знаю завдяки одному науковому дослідженню. Я пишу працю, близьку за темою до того дослідження, і хотів би одержати деякі поради й відомості.

— Ви, напевно, маєте па увазі історію Ольбрахта Ласського?

— Так… — здивовано відповів Альберт. Дівчина розсміялася.

— Здогадатися не важко: батько написав тільки одну працю — про Ольбрахта Ласського. То було дуже давно. Потім він став викладати в гімназії і відмовився від наукової кар'єри. Знаєте: дім, дружина, дитина…

— Його «закували» в отакі м'які постоли, правда? — пустив шпильку Альберт.

Він не міг відвести погляду від своїх ніг, спотворених капцями. Уявляв собі, який він у них кумедний. Ця дівчина просто насміхається з нього. Вона викликала в ньому вороже почуття, бажання помститися.

— На жаль, ми не можемо тримати хатньої робітниці. Після смерті матері я сама веду господарство. Зробила оці постоли, щоб не натирати щодня підлоги.