Операція «Кришталеве дзеркало» - Збігнєв Ненацький
— Перкун, Рокита? — Рамуз стенув плечима. — Навіть саме порівняння, здається мені, несерйозне. На суді Перкун підтвердив правильність пред’явлених йому звинувачень, але не визнав своєї провини. «Не можна звинувачути людину за те, що вона любить свою вітчизну», — сказав тоді Перкун. Він був сільським учителем. Так само, як і Рокита. І… Яруга, новий начальник повітового управління держбезпеки. О, я їх дуже добре знаю. До війни ми разом займалися в повіті позашкільним вихованням дітей. Власне кажучи, вони всі троє повинні сидіти сьогодні в класах і навчати. У нас подейкують, нібито підпіллям керують синки великих землевласників і капіталістів. Неправда! Ті розкошують у нічних ресторанах, пропиваючи те, що вціліло у них після конфіскації майна. Каштани з вогню витягають для них отакі вчителі. А Махно на Україні? Він, здається, теж був учителем. Чи, може, священиком?
— Перкун викладав польську мову, — вів далі Рамуз після паузи. — Його накази й відозви до населення написані прекрасною літературною мовою, з ліричними відступами, уривками з віршів геніальних народних поетів. Рокита—математик. Холодний, точний розум. Майстерний вбивця, владолюбний, з садистськими нахилами.
— А Яруга?
— Викладач географії в нашій гімназії. Але чи не занадто ви допитливі?
Альберт загасив сигарету в попільничці. Підвівся з-за столу.
— Я приїхав, щоб довідатися про Ді і Келлі. Якщо ви можете показати мені свої нотатки, то подасте мені неоціненну допомогу.
— Я повинен спершу перебрати папери… — завагався Рамуз.
— Це забере багато часу?
— Принаймні днів зо три. — В голосі Рамуза вчувалася непевність. Він знову не знав, хто ж, зрештою, його дивний гість.
— Гаразд. Я зайду до вас через чотири дні.
Повернувшись на віллу, Альберт викупався, спакував чемодани. Один із них, більший, засунув під ліжко. Другий вирішив узяти з собою. Уже в плащі й капелюсі з чемоданом у руці він спустився вниз і заглянув на кухню, де метушилася господиня.
— Мені треба на кілька днів виїхати з Р., — пояснив він. — Кімнати я не здаю — там залишилися деякі мої речі, і хочу заплатити наперед за два тижні.
У кухні поралася служниця. Ледь помітно кивнувши головою, він дав зрозуміти Рачинській, що хоче поговорити з нею наодинці. Вони перейшли до вітальні.
Альберт якось невпевнено усміхався, обличчя його було заклопотане й зніяковіле.
— Я в цьому містечку нікого не знаю, — почав він збентежено. — На жаль, якось так склалося, що в мене залишилися тільки… долари. Я боюсь міняти їх на злоті. Знаєте, в чужому місті… Чи не взяли б ви плати в іноземній валюті?
— Так, так. Будь ласка…
Вона сказала йому про курс паперових доларів. Альберт витяг гаманець із задньої кишені штанів. Коли він відраховував для неї гроші, Рачинська заглядала йому через плече. Їй здавалося, що гаманець аж розпирає від товстих пачок банкнотів.
«Перш ніж повідомити про мене в УБ, вона ще постарається потрусити мої кишені. Отже, в мене є трохи часу», — думав Альберт, цілуючи напахчену руку господині.
— Повертайтеся якнайшвидше, — прошепотіла вона, міцно стиснувши на прощання його долоню.
Ішов дощ. Альберт сховався під балконом двоповерхового будинку на базарному майдані, що освітлювався одним-однісіньким брудним ліхтарем.
У вузькій смузі світла раз по раз мелькали згорблені постаті людей з мокрими, немовби заплаканими обличчями. Всі кудись поспішали. Звідсіля, як сказали Альбертові, щовечора у Домброву відходив автобус — точніше, звичайнісінька вантажна машина, перероблена під автобус.
Альберт чекав уже близько години, так само, як іще кілька чоловік, що поховалися від дощу під балконами й низами будинків.
Несподівано в смузі світла з'явилася висока худорлява жіноча постать. Альберт помітив її надто пізно, щоб устигнути відвернутися. Рамузова дочка зупинилася поруч із ним, кокетливо заглянула в очі.
— Ви надумали повернутися до Варшави? Якщо не заперечуєте, можу провести вас на вокзал.
— Я їду в Домброву, — не було сенсу обманювати: автобус міг підійти з хвилини на хвилину.
Її кокетство вмить щезло. Вона понуро мовчала.
Альберт спробував пожартувати:
—Їду по «кришталеве дзеркало».
— Ви їдете по смерть, — промовила вона спокійно, без будь-якого драматизму. І додала: — За Домбровою починаються ліси, царство Рокити. Ви третій, з ким я стою отут і чекаю автобуса. Ті двоє, яких я провела, не повернулися. Боже мій, як тепер усе це просто! Не розумію тільки, навіщо вам потрібна була розмова з моїм батьком?
— Я хочу взнати, для чого Ласський привіз у Польщу Ді і Келлі. Через чотири дні я знову провідаю вашого батька. Приїду по його нотатки.
— Ви не повернетеся, — повторила дівчина, подаючи йому руку на прощання. — Я не хочу чекати автобуса. Це не приносить щастя.
Вона повернулася й швидко пішла, на ходу закутуючи голову вовняною хусткою. За хвилину, розбризкуючи на всі боки грязюку, під'їхав автобус — велика будка, накрита подертим брезентом. Крізь дірку в ньому Альберт знову побачив дівчину.
Вона стояла на розі майдану, чекаючи, аж поки проїде автобус, що йшов у Домброву.
Абатиса Домбровського кляштора камедулок розпечатувала листа прелата кінчиками пальців, немов боячись забруднитися чорнилом, яким було написано всього кілька слів. Її долоні, що висовувалися з широких рукавів чернечої сутани, здавалися особливо маленькими, тендітними, майже прозорими.
Вона довго читала листа, роздумуючи над кожним словом. Подеколи, підвівши очі, кидала погляд на Альберта. Світло електричної лампочки, що висіла під стелею трапезної, спливало по
