Операція «Кришталеве дзеркало» - Збігнєв Ненацький
Нащадок одного з найзнатніших магнатських родів, світський чоловік, що вражав іноземні двори своєю фантазією, витонченістю, елегантністю, знаннями, розумом і інтелігентністю. Спритний придворний, тонкий політик, інтриган, авантюрист, гуляка, воєначальник. Прекрасний оратор, галантний мужчина, алхімік… Отакий був Ольбрахт Ласський, найсерйозніший суперник короля, претендент на польський престол. Примирившися з Баторієм, він повертався з Англії в товаристві чорнокнижників Ді і Келлі. Навіщо він узяв їх із собою? Проти кого замірявся використати їхні таємничі відомості і страшних духів, котрі з'являлися на першу вимогу Ді на кришталевому дзеркалі, оправленому в золоту раму? Магістр Ді ніколи не розлучався з цим дзеркалом і з спеціальним «священним столом», зробленим на бажання архангела Гавриїла. Посередині цього стола була воскова печатка, викладена квадратами й ієрогліфами…
— Нарешті буде щось про ангелів, — зітхнув Міколай.
— Ні, не буде. На сьогодні годі,— буркнув Альберт.
Він раптом здався самому собі страшенно смішним з оцією дивовижною історією, розказаною, можливо, за годину до смерті. Альберта охопило дивне, незнане досі почуття. Він був, як Едвард Келлі, чиїмсь медіумом[7] і, як у страхітливому сні, майбутнє відкрило перед ним свої таємниці: він побачив гори трупів, і він, саме він, був винуватцем загибелі цих людей.
— Відвези мене в місто, Міколаю. Я стомився, — тихо попросив Альберт.
Двері йому відчинила господиня. Незважаючи на пізній час, вона ще була одягнена. У вітальні горіло світло, па столику стояли дві недопиті чашки чорної кави.
— Ви ходили на побачення, правда? А приїхали ж ви такий стомлений…
— Я спав кілька годин. Прокинувшись, відчув страшенний головний біль. Найкращі ліки в таких випадках — прогулятися на повітрі. Побачення? Боже мій, я, здається, вже старуватий для цього…
— Ви жартуєте? Такий гарний мужчина! — захоплено вигукнула Рачинська і за мить додала: — Сідайте. В кухні лишилося ще трохи гарячої кави. Ви мене розчарували. Я знову змушена була розважати архітектора балачками…
— Це тяжкий обов'язок?
Господиня вибухнула сміхом. Потім ураз споважніла. Підняла руку, ніби хотіла поправити зачіску. Стиснула пальцями скроні.
— Я боюсь його…
І, перш ніж Альберт устиг здивуватися, Рачинська вибігла на кухню. Повернулася вона з кавником і чистою чашкою. Вже від самих дверей заговорила голосно й швидко, даючи йому зрозуміти, що слід забути про зізнання, яке так необережно вихопилося в неї.
— Наш архітектор розповів мені цікаву новину. Хоч я, зрештою, йому не вірю — тепер стільки пліток. Наше містечко особливо цим славиться.
— Слухаю вас.
— Кажуть, що вчора вранці у лісі поблизу кляштора в Домброві органи держбезпеки знайшли англійський парашут.
— Диверсант?
— Звідкіля я знаю?! Може, якийсь зв'язковий до Рокити? Або агент. Здається, неподалік від нашого містечка хочуть будувати великий завод. Ви чули про Рокиту?
— Трохи.
— Командир лісового загону. Три чверті нашого повіту займають дрімучі ліси. Коли командиром був Перкун, там, кажуть, переховувалося тисяч десять. Ви, напевно, читали в газетах про суд над штабом Перкуна?
— Читав.
— Ну от. Ох, як я ненавиджу політику! Від неї все лихо на землі. Війна скінчилась, а спокою нема й нема. Знову ллється кров, знову гинуть люди. Вчора напали на поїзд, убили кількох, забрали мільйон злотих. Тепер цей шпигун. Навіщо його скинули? В містечку тільки про це й говорять. Кожна нова людина викликає підозру…
Вона раптом змовкла. Допитливо вдивлялася в Альбертове обличчя.
Він мовчав. Повільно, маленькими ковтками пив чорну каву. Рачинська неспокійно ворухнулася в кріслі.
— На скільки ще років, скажіть, будь ласка, вистачить моєї вроди? — спитала вона зненацька прискіпливим, ворожим тоном. — О, час безжалісний! А тепер за найменшу допомогу підпіллю дають три роки в'язниці, і без будь-яких зайвих церемоній. А у в'язниці ж людина старіє вдвічі, втричі швидше…
Альберт відсунув порожню чашку й сягнув рукою в кишеню піджака.
— Ви, мабуть, захочете відмітити мене в міліції. Ось мій паспорт. Стара німецька кеннкарта.[8] В ній є штамп прописки і моя варшавська адреса.
Альберт спав до полудня. Потім викупався, з'їв обід, принесений йому в кімнату. Одягнув чорний костюм, витяг із чемодана невеличку шкіряну теку, поклав у неї дві книжки і зшиток із записами.
У вітальні стояли два чемодани, в передпокої роздягався високий худорлявий чоловік із кирпатим червоним носом і сивими скронями. Під плащем на ньому був військовий мундир.
— …Таке відчуття, наче мене били. Рюкзак і чемодани ледве рук мені не відірвали, — стогнав він, обмацуючи плечі.— Цілу ніч нав'ючений, як верблюд, пробирався лісом. Ми їхали легковим автомобілем. Нас затримали. Шофера вбили, мого товариша забрали з собою. Що з ним сталося, не знаю. Тільки над ранок мені показали дорогу до міста.
— У вас не забрали чемоданів? — здивувалася господиня.
— Е-е-е, в них немає нічого цінного. Білизна та кілька вимірювальних приладів, от і все. Селяни пишуть прохання в міністерство, щоб їм заново обміряли земельні ділянки, бо податки вираховують неправильно. Але як у таких умовах можна працювати?
Чоловік відрекомендувався Альбертові: землемір Ричалтовський. Господиня майже з острахом назвала запаморочливу ціну, за яку погоджувалася здати кімнату. Ричалтовський кивнув.
— У мене платять наперед, — мовила вона. Землемір не викликав у неї довіри.
Із задньої кишені штанів він витяг товсту пачку грошей. Відлічив кілька банкнотів.
— Ненавиджу готелі. Волію заплатити дорожче, тільки
