Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

– Це яблуневий сад, а не трояндовий, – заперечила Лілі.

– Тільки вчора в тебе почалися місячні. Чого ж ти від мене хочеш?

Вона сказала, що досі це мене не зупиняло, і то була правда.

– Але сьогодні я не хочу, – заявив я, і ми почали сваритися, і сварка стала такою запеклою, що я порадив Лілі самій їхати поїздом до Парижа.

Вона замовкла. «Ага, я таки дошкулив їй», – подумалося мені. Але я помилився. Лілі сприйняла мою поведінку як зайве підтвердження моїх палких почуттів до неї. Її божевільне обличчя аж потемніло від напливу любові та втіхи.

– Ти ніколи мене не вб’єш, у мене надто груба шкіра! – крикнув я.

І заплакав, бо невимовна туга краяла мені серце. Я гірко схлипував, я аж заходився від плачу.

– Сідай у машину, схибнута відьмо, – мовив я, ковтаючи сльози.

І підняв відкритий верх. Там висувається спершу залізний каркас, а потім і брезент.

Поки я схлипував над кермом, вона, бліда від жаху, але водночас згораючи в полум’ї своєї клятущої екзальтованої втіхи, мурмотіла – і слова її раз у раз уривало схвильоване зітхання – про гордість і силу, про душу, кохання і про все таке.

– Ти верзеш нісенітниці, дурепо заплішена! – заявив я їй.

– Може, я й дурепа, але тільки тоді, коли поруч зі мною нема тебе. Може, я до чогось не доходжу і чогось не розумію. Та коли ми разом, я осягаю світ.

– Чорта з два ти його осягаєш! Нічого ти в житті не тямиш, як і я. Дай мені спокій, через тебе я сам не свій.

Я викинув її кляту валізу, напхану брудною білизною, на узбіччя дороги. Усе ще схлипуючи, я розвернувся біля станції, що була кілометрів за двадцять від Везеля, і рушив на південь Франції. Моєю метою було містечко на Червоному узбережжі, яке зветься Баньюльс-сюр-Мер і в якому є величезний акваріум. Ось там і пережив я дивовижне відчуття. Вже на смерканні я став дивитись на восьминога, і страховинна істота теж, здавалося, дивилась на мене, притискаючи до шиби м’яку, ніби розплескану на склі, голову; тіло її блідло й ставало якимсь зернистим – сірі плями на білому тлі. Очі втупилися в мене холодним поглядом. Але ще промовистішою, ще холоднішою здавалася м’яка голова, всіяна цятками, що миготіли в броунівському русі; то був космічний холод, який напливав на мене, і я відчував, що він мене паралізує, що я помираю. Щупальця пульсували і звивалися за склом, бульбашки підіймалися вгору, і я думав: «Ось мій останній день. Смерть посилає мені попередження».

Щоб ото менше базікав і не знущався з Лілі, раз у раз погрожуючи заподіяти собі смерть.

3

А зараз кілька слів про причини, які спонукали мене податися до Африки.

Коли я повернувся з війни, першою моєю думкою було стати фермером і розводити свиней. З цього ви, можливо, зрозумієте, як я уявляв собі життя загалом.

Монте-Кассіно не слід було бомбувати; дехто пояснює цю операцію тупістю генералів. Але після того клятущого масового вбивства, де полягло стільки техасців, – а моєму підрозділу дісталося не менше, ніж решті, – з усієї нашої компанії залишилися живі тільки Нікі Голдстайн та я, і це було справжнє диво, бо ми двоє були найбільші здоровила на весь підрозділ, а отже, являли собою найзручніші цілі. Згодом і мене поранило – я підірвався на піхотній міні. Але в той день ми з Голдстайном лежали крижем під оливами, – ці дерева з вузлуватими покрученими стовбурами іноді мають крону, схожу на рідке сито, і пропускають крізь себе сонячне світло, – і я запитав у нього, що він робитиме після війни.

– Якщо ми з братом зостанемося живі й здорові, то заведемо собі норкову ферму в Катскіллі, – відповів він.

Тоді я сказав – чи то сказав за мене мій демон:

– А я розводитиму свиней.

І, вже промовивши ці слова, зрозумів, що якби Голдстайн не був єврей, то я, може, сказав би «худобу», а не «свиней». Але відступати було пізно. Наскільки мені відомо, Голдстайн із братом таки завели собі норкову ферму, ну, а я завів собі… ви вже знаєте що. Всі чудові будівлі в старовинному маєтку, – і каретний сарай, де стійла були оббиті панелями (в давні часи коням у багатіїв жилося не гірше, ніж оперним співакам), і прегарну старовинну стодолу з бельведером над сінником, справжню пам’ятку архітектури, – я заселив свиньми. То було справжнє свиняче царство зі свинячими оселями на моріжку та на квітниках. Така сама доля спіткала й оранжерею – багаторічні вічнозелені рослини я повиривав звідти з корінням. Статуї, виготовлені у Флоренції та в Зальцбурзі, я наказав скинути з постаментів. Далеко навкруг тхнуло помиями, свиньми, гарячим пійлом та гноєм. Розлючені сусіди нацькували на мене санітарного інспектора.

– Що ж, подавайте на мене в суд, – сказав я тому типові, який відрекомендувався доктором Буллоком. – Але врахуйте, Гендерсони володіють цим маєтком уже понад двісті років.

Моя тодішня дружина Френсіс не дорікнула мені за свиней ні словом, тільки попросила:

– Будь ласка, не дозволяй їм бігати по алеї.

– Гляди мені, не кривдь їх, – сказав я Френсіс. – Ці тварини – мовби частка самого мене.

А докторові Буллоку я заявив:

– Це вас оті цивільні шпаки підбурили проти мене. Оті тупі ледарі, хамлюги! Чи вони ніколи не їли свинини?

Якщо вам траплялося їхати від Нью-Джерсі до Нью-Йорка, то ви, безперечно, бачили ворота під високими фронтонами, обгороджені ділянки з акуратними доріжками – щось дуже подібне до мініатюрних німецьких сіл у Шварцвальді. А чи встигли ви (перш ніж поїзд увійде в тунель під Гудзоном) відчути, який звідти лине запах? То ферми, де відгодовують свиней. Після довгої подорожі від Айови та Небраски льохи прибувають туди худі й виснажені, але швидко набирають там вагу. Зрештою, розведення свиней я обрав собі за ремесло. Пригадуєте, як пророк Даниїл застерігав царя Навуходоносора? «І від людей тебе відлучать, і з польовою звіриною буде пробування твоє». Льохи пожирають власних поросят, бо їм