Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

А тим часом її мати сиділа у вітальні. Я цим занадто не переймався. Лілі зателефонувала їй і сказала: «Не вертайся додому раніш як за кілька годин», і тому стара негайно покинула гру в бридж і побігла додому в дощ і грозу, яких у тій місцевості не бувало вже багато років. Не скажу, щоб мені це сподобалося. Звичайно, я не боявся тієї старої жінки, але я збагнув поведінку Лілі – вона хотіла бути певного, що її викриють. Я перший спускався сходами і побачив, що біля канапи горить світло. І коли опинився внизу, віч-на-віч зі старою, то сказав:

– Моє прізвище Гендерсон.

Мати Лілі була повна вродлива жінка з обличчям китайської ляльки, мовби народжена грати в бридж. На голові в неї був капелюшок, а коли вона сіла, то на її округлих колінах я побачив книжку кишенькової серії в палітурці з лакованої шкіри. Я зрозумів, що подумки вона осуджує Лілі: «У моєму власному домі! З одруженим чоловіком!» І таке інше. Байдужий до цих почуттів, я опустився в крісло у вітальні. Я був неголений, мій фургон із деревом чекав мене під вікнами будинку. Від мене, мабуть, ішов запах Лілі, схожий на пахощі свіжого хліба. А Лілі в усій своїй красі вже сходила наниз похвалитися перед своєю матусею тим, що вчинила. Я сидів, широко розставивши ноги у великих чоботях, що впиралися в килим, і, сам того не помічаючи, час від часу підкручував вуса. Поруч із тими двома жінками я відчував поважну присутність Сіммонса, оптового торговця водогінним обладнанням, який наклав на себе руки. До того ж він пустив собі кулю в лоба у спальні, суміжній зі спальнею Лілі, тобто в спальні господаря дому. Лілі винуватила матір у тому, що та довела батька до самогубства. А ким був я – чи не знаряддям її помсти?

«Е ні, приятелю, – мовив я сам до себе, – все це тебе аж ніяк не стосується. Ти в цьому участі не береш».

У мене склалося враження, що мати вирішила поводитися пристойно. Вона мала намір сприйняти те, що сталося, з величним спокоєм, і в такий спосіб узяти гору над Лілі в цій грі. Можливо, її поведінка була цілком природна. Хай там як, а до мене вона поставилася з аристократичною ґречністю і тільки один раз не втрималась і сказала:

– Я знайома з вашим сином. Такий стрункий хлопець. Його звуть Едвард, чи не так? Він їздить у червоному спортивному автомобілі «ем-джі» і досить часто буває в Данбері.

Незабаром я пішов, сказавши Лілі:

– Ти вродлива й мила дівуля, але тобі не слід було робити таку прикрість своїй матері.

Гладка стара жінка сиділа на канапі, зчепивши пальці рук, і від гніву чи стримуваних сліз її брови злилися в одну пряму лінію.

– До побачення, Юджіне, – сказала Лілі.

– Бувайте, міс Сіммонс, – відповів я.

Я б не сказав, що ми розлучилися друзями.

Але незабаром ми зустрілися знову, цього разу в Нью-Йорку, бо Лілі покинула матір, покинула Данбері і винайняла помешкання на Гудзон-стріт, де не було гарячої води і де на сходах ховалися від негоди вуличні п’яниці. І ось на тих сходах з’явився я, важкий здоровило, що відкидав величезну тінь, з обличчям, червоним від сільського повітря та випивки, в жовтих рукавицях зі свинячої шкіри, і незмовкний голос у моєму серці повторював: «Я хочу її, хочу, хочу, о, як я її хочу! Іди, йди, – казав я собі, – візьми її, візьми, візьми!» І я підіймався все вище у своєму товстому пальті, підбитому ватою, в рукавицях зі свинячої шкіри, у черевиках зі свинячої шкіри, з гаманом зі свинячої шкіри в кишені, я йшов туди, знемагаючи від хоті й тривоги і усвідомлюючи, як палахкотить мій погляд, спрямований на верхні поручні, де Лілі вже відчинила двері й чекала мене. Обличчя в неї було кругле, біле і повне, очі – чисті й примружені.

– Чорт! І як ти можеш жити в цьому бридкому закутні? Ох, і смердить же тут! – сказав я.

Вбиральні в тому будинку були в коридорах. Ланцюжки дзвоників позеленіли, скляні шиби в дверях зробилися свинцевого кольору.

Лілі дружила з людьми, змушеними жити в цих нетрях, а надто зі старими та з одинокими матерями. За її словами, вона розуміла, чому вони, животіючи на грошову допомогу, насамперед стягувалися на телевізор; вона дозволяла їм зберігати їхнє молоко та масло в своєму холодильнику і заповнювала для них анкети соціального страхування. Я думаю, Лілі справді зичила їм добра і хотіла показати цим іммігрантам та італійцям, якою милою може бути американка. Одне слово, вона прагнула допомогти їм цілком щиро і знай метушилася, вся променіючи хвилюванням і без угаву й безладно щось говорячи.

Запахи того будинку прилипали мені до обличчя і, беручися сходами, я сказав:

– Тьху, я тут задихнуся!

Ми пройшли до її помешкання на горішньому поверсі. Воно теж було брудне, але принаймні освітлене. Ми сіли погомоніти, і Лілі сказала мені:

– Ти хочеш змарнувати решту свого життя?

Мої взаємини з Френсіс і справді були безнадійні. Після того, як я повернувся з війська, між нами тільки один раз відбулося щось інтимне, а потім нас розділила стіна байдужості, і я надав Френсіс майже цілковиту свободу. А якось на кухні ми мали розмову, після якої стали остаточно чужі одне одному. Ми тоді обмінялися лише кількома словами. Приблизно такого змісту:

– І що ж ти збираєшся робити далі?

(На той час я почав утрачати інтерес до ферми.)

– Я оце міркую, – сказав я, – чи не пізно мені стати лікарем – якщо, звісно, мене приймуть на медичний факультет.

Френсіс, звичайно така серйозна, щоб не сказати похмура і сердита, роззявила рота й засміялася мені в обличчя. Вона сміялася, а я в ті хвилини не бачив нічого, крім її чорного роззявленого рота, не бачив навіть зубів, і це дивно, бо зуби в неї є і дуже білі. Що сталося з ними?

– Гаразд, гаразд, гаразд, – сказав я.

Я розумів, що Лілі