Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

у зеленому костюмі, пошитому з матерії, схожої на плюш, яким оббивають пульманівські вагони, в туфлях на високому підборі, – отож якби така жінка стояла перед вами й погойдувала станом? Жінка на міцних ногах з великими округлими коліньми, а стоїть і погойдується, і вже самим своїм поглядом заперечує всі принципи поведінки, яких дотримуються ті, хто живе на П’ятдесят сьомій вулиці, – і вам здається, що в одну, мить вона стягує з себе й плюшевий костюм, і капелюшок, і блузку, й панчохи, і пояс, кидає все це собі під ноги й радісно вигукує: «О Юджіне! Жити без тебе – для мене мука!»

Та першою фразою, яку вона промовила, було:

– Я заручена.

– Як? Знову? – запитав я.

– А чого ти дивуєшся? Адже я послухалася твоєї поради. Ми тепер з тобою просто друзі. Ти мені друг, як тобі й хотілося. Думаю, інших друзів ані в тебе, ані в мене немає на всьому світі. Ти навчаєшся музики?

– Може, й навчаюсь, а може, йду грабувати банк. Бо в цьому футлярі не конче має бути скрипка. В ньому дуже зручно носити й автомат.

Мабуть, я трохи розгубився. Лілі стала розповідати мені про свого нового жениха, але мимрила собі під ніс так невиразно, що я нічого не розчув.

– Облиш мимрити, – сказав я. – Що з тобою? Прочисти собі носа. Чого ти частуєш мене цим псевдоінтелігентським шепотінням? Голос у тебе пропав чи що? Так говорять лише тоді, коли хочуть познущатися з людини, хочуть, щоб вона витягла шию й зігнулась у три погибелі, намагаючись розчути твоє бубоніння. Чи ти забула, що я трохи глухуватий? Ану, говори гучніше! Не будь кривлякою. І розкажи мені, де навчався твій жених. Звичайно ж, у престижному закладі, чи не так? Як і твій останній чоловік. Адже він, коли не помиляюся, ходив до підготовчої школи, яку заснував сам президент Рузвельт.

Лілі заговорила виразніше і сказала:

– Моя мати померла.

– Померла? – перепитав я. – Це жахливо. Але стривай-но, хіба ти не казала мені ще у Франції, що вона померла?

– Та казала, – відповіла Лілі.

– То коли ж вона померла?

– Лише два місяці тому. Тоді я сказала неправду.

– Навіщо? Чортівня, та й годі! Так порядні люди не роблять. Ти що, граєшся в похорон зі своєю рідною матір’ю? Який сенс було дурити мене?

– О, я вчинила зле, Юджіне. Проте я не мала на думці нічого поганого. А тепер я кажу правду. – В очах у неї блиснули сльози. – Тепер вона спочила навіки. Мені довелося найняти літак, щоб розвіяти її попіл над озером Лейк– Джордж. Так вона заповідала.

– І ти це зробила? Повір, я тобі співчуваю.

– Я надто часто завдавала їй горя, – сказала Лілі. – Як того разу, коли привела тебе додому. Але й вона вміла мені дошкулити – цю рису я успадкувала від неї. Ти мав рацію щодо мого жениха. Він навчався в Гротоні.

– Ха-ха, виходить, я як у воду дивився, так?

– Він – приємний чолов’яга. І зовсім не такий, як ти думаєш. Дуже порядний і батькам своїм допомагає. Та якби я себе запитала, чи змогла б жити без нього, то відповідь, мабуть, була б ствердна. Зрештою, я вже навчилася сама долати життєві труднощі. В цьому світі слід розраховувати тільки на себе. Жінці не конче виходити заміж, бо з багатьох причин людині краще залишатися одинокою.

Як відомо (так принаймні мені здається), співчуття мало кому помагає. Його вистачає тільки на те, щоб поставити людину в незручне становище. Моє серце тужило за Лілі. А вона знову спробувала одурити мене.

– Ну гаразд, дівчинко, і як же ти збираєшся жити далі? – запитав я.

– Я продала будинок у Данбері. Мешкаю на квартирі. Та мені захотілося подарувати тобі одну річ, і я вже її послала, поштою.

– Мені нічого не треба.

– Це килим, – сказала Лілі. – Ти його ще не одержав?

– О Господи, навіщо мені твій килим? Він лежав у тебе в кімнаті?

– Ні.

– Не бреши. Це килим із твоєї спальні.

Вона заперечувала, та коли рознощик приніс мені на ферму посилку, я її взяв. У мене було відчуття, що я мушу її взяти. Килим був злинялий і негарний, кольору багдадської гірчиці, з повисмикуваними нитками, з голубими візерунками у вигляді гілочок. Він здався мені таким бридким, що я не втримався від сміху. Оце то розкішний килим! Дивлячись на нього, я щоразу розвеселявся і тому поклав його на підлогу у своїй музичній студії, яку влаштував у підвалі. Я сам заливав там бетон, але шар виявився затонкий, і крізь нього проступала вогкість. Крім того, я сподівався, що килим поліпшить акустику.

Я й далі їздив до міста навчатися музики в того гладкого мадяра Гапоні й щоразу відвідував там Лілі. Так ми зустрічалися півтора року, а потім одружились, а потім народилися й діти. Щодо гри на скрипці, то Хейфеца з мене не вийшло, але вправлятися я не покинув. Та незабаром знову зазвучав щоденний внутрішній голос: «Я хочу, хочу!..» Подружнє життя з Лілі не було таке безхмарне, як міг би напророчити мені оптиміст, але, я гадаю, в нашому шлюбі вона здобула більше, ніж сподівалася здобути. Чи не першим її рішенням, ухваленим після того, як вона оглянула свою нову господу, було замовити свій портрет і повісити його серед решти сімейних портретів. Справа з портретом видавалася Лілі дуже важливою, і вона приділяла їй пильну увагу протягом тривалого часу; це скінчилося лише за півроку перед тим, як я подався до Африки.

Отже, спробую відтворити один ранок свого подружнього життя з Лілі. Не в самому домі, а поза ним, бо в домі брудно й гидко. Хай це буде один із тих оксамитових днів ранньої осені, коли сонце сипле промінням на гілля сосон, а повітря має присмак прохолоди і приємно лоскоче легені. Я бачу високу сосну, що стоїть на моїй садибі, а в її зеленому затінку, який свині чомусь завжди обминають, ростуть червоні бегонії і видно напис на розбитому камені, вирізьблений моєю матір’ю: «Квітни щаслива ружо…» Більш там нічого не видно, хоча десь