Автостопом — по Галактиці - Дуглас Адамс
Не маючи найменшого бажання навіть поворухнутися через те, що у скронях йому рівномірно гупало, він просто лежав і думав. З усіма видами транспорту біда у тому, думав він, що жоден з них не вартий того клопоту, аби користатися ним. На Землі — коли ще існувала Земля, до того, як її знищили, щоб прокласти нову гіперпросторову магістраль, — такою проблемою були автомобілі. Незручності, пов’язані з видобуванням сили-силенної чорного тягучого багна з-під землі, де воно, не приносячи нікому шкоди, було надійно сховано, з перетворенням його на гудрон, яким встелили землю, на дим, яким псували повітря, і з викиданням решти в море, — усі вони, здавалося, зводили нанівець переваги можливості переноситися з одного місця у інше з більшою швидкістю. Особливо, коли та місцевість, куди ви приїхали, в результаті такої діяльності стала скоріше за все дуже схожою на ту місцевість, звідкіля ви виїхали, — тобто там багато доріг з гудроновим покриттям, багато диму і мало риби.
А що ж промені телепортації матерії? Будь-який вид транспорту, який розщеплює вас на окремі атоми, пересилає їх з допомогою субефіру, а потім ліпить їх докупи саме у ту мить, коли вони вперше за багато років відчули смак свободи, напевно не можна назвати дуже хорошим засобом пересування.
Точнісінько так само, як Артур Дент, задовго до нього думали й інші люди і навіть писали на цю тему пісні. Одну з таких пісень колись регулярно співали величезні натовпи людей перед воротами заводу телепортативних систем корпорації «Сіріус кібернетікс» на планеті Щасливий-Світ III:
Ну гарний там Альдебаран,
Альголь — зоря чистенька,
На Бетельгейзе стільки краль:
Як глянеш — серце тенькне;
Яке захочеш, те й дадуть
Вони тобі кохання…
Але скажу: «Не полечу!» -
Тобі я без вагання.
Хор:
Бери мене! Тягни мене!
Телепортнемось в космос…
Але скажу: «Не полечу!»
І вшосте, й всьоме, й ввосьме.
На Сіріусі золоті
Міста й трава-отава…
«Та хай іде до всіх чортів
Хто кличе мене на Тау.
Чи долом помандрую я,
Чи, може, ще й горою,
Але мене ти не тягни -
Не полечу, герою!
Хор:
Бери мене! Тягни мене!
Та ти здурів, небоже!
До смерті краще вік просплю,
Бо ж вештатись — негоже!
А інший шлягер був у них куди коротший:
Телепортнулись — Рон, Сід, я
Та Меггі білолиця.
Рон серце Меггі запопав,
Я ж — Сідові сідниці[20].
Артур відчув, як хвилі болю потроху відступають, хоча глухе рівномірне гупання не вщухало. Поволі і обережно він підвівся.
— Ти чуєш це глухе рівномірне гупання? — запитав його Форд Префект.
Артур крутнувся і захитався. До нього наближався блідий, з червоними очима Форд Префект.
— Де ми? — видихнув Артур.
Форд озирнувся навколо. Вони стояли у довгому вигнутому коридорі, обидва кінці якого ховалися від очей. Зовнішня сталева стінка — яку пофарбували відразливим блідо-зеленим кольором, звичним для шкіл, лікарень та притулків для божевільних, де він допомагає тримати в шорах тамтешніх пожильців, — вигиналася над їхніми головами і сходилася з внутрішньою перпендикулярною стінкою, яка, як це не дивно, була вкрита темно-брунатними гессенськими гобеленами. Долівка була встелена темно-зеленою ребристою гумою.
Форд підійшов до дуже товстої, ледь прозорої панелі в зовнішній стінці.
Вона складалася з кількох шарів, однак через неї можна було побачити тьмяний блиск дальніх зірок.
— Я гадаю, ми опинилися на борту якогось зорельота, — сказав він.
З віддаленого кінця коридора почулося глухе рівномірне гупання.
— А Тріліан? — знервовано запитав Артур. — А Зафод?
Форд стенув плечима.
— І сліду немає, — відповів він, — я вже шукав. Вони можуть опинитися будь-де. Незапрограмована система телепортації може закинути хтозна куди на багато-багато світлових років. Судячи з того, як я себе почуваю, слід думати, за плечима ми залишили справді дуже великий шмат дороги.
— А як ти себе почуваєш?
— Погано.
— Як ти гадаєш, вони…
— Де вони зараз, як вони зараз, — ми не можемо відповісти на ці запитання і нічим не можемо зарадити. Роби, як я.
— Як саме?
— Не думай про це.
Артур так і сяк подумки прокрутив цю пораду і з жалем погодився, що вона таки розумна, згорнув її і відклав подалі. Він глибоко зітхнув.
— Кроки! — несподівано вигукнув Форд.
— Де?
— Та цей шум. Це глухе гупання. Хтось крокує. Послухай!
Артур прислухався. З глибини коридору до них доходило відлуння з невизначеної відстані. Це були приглушені звуки чиїхось кроків і вони помітно гучнішали.
— Ходімо, — рішуче сказав Форд. Вони й пішли обидва — у протилежні боки.
— Не туди, — сказав Форд. — Звідси чути шум.
— От і ні, — відказав Артур, — кроки чути звідси.
— Зовсім ні, вони…
Вони обидва завмерли. Вони обидва повернулися. Вони обидва уважно прислухалися. Вони погодилися один з одним. І знову кинулися у протилежні боки.
Їх охопив жах.
Звуки кроків наближалися з обох боків.
Через кілька ярдів з лівого боку від їхнього коридору під прямим кутом до внутрішньої стіни відходив ще один прохід. Вони кинулися до нього і побігли вздовж цього коридору. Він був темний, нескінченно довгий і, здавалося, що чим далі вони просувалися вглиб, тим холоднішим ставало повітря. Ліворуч і праворуч відходили інші коридори, усі вони були темні і з кожного на них віяло холодом. На якусь мить вони зупинилися і стурбовано перезирнулися. Чим далі вони бігли коридором, тим виразніше чулися кроки.
Вони притиснулися до холодної стіни і перелякано прислухалися. Від холоднечі, темені й гупання безтілесних ніг їм стало моторошно. Форд здригнувся. Частково холод, але ще й від згадок про історії, які вряди-годи розповідала його люба матуся, коли він ще був зовсім маленьким бетельгейзейським хлопчиком і діставав Арктуріанському Мегаконикові не вище кісточок. То були оповіді про населені химерами і привидами покинуті напризволяще командами мертві кораблі, що невгамовно снували глухими закутками віддаленого космосу; а ще оповіді про необережних мандрівників, яким траплялося зустрітися з такими кораблями і які ризикували піднятися на борт; оповіді про… І тут Форд згадав про брунатні гессенські гобелени у першому коридорі і взяв себе в руки. «Якби привидам і демонам спало на гадку прикрашати те, що залишилося від корабля, — подумав він, то він би поставив на кін яку завгодно суму, що вибрали б вони не гессенські гобелени». Він вхопив Артура за руку.
— Повертаймося назад, туди, звідки прийшли, — твердо наказав він, і вони рушили назад.
А ще через мить, коли несподівано у полі зору прямо перед
