Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

Гарін, Чермак та інженер Шефер спускалися на ліфті в глибочінь головної шахти. За слюдяними віконцями тяглися безмежні ряди труб, дротів, кріплень, елеваторних колодязів, майданчиків, залізних дверей.

Поминули вісімнадцять поясів земної кори — вісімнадцять шарів, за якими, як за шарами дерева, позначилися епохи життя планети. Органічне життя починалося з четвертого «від огню» шару, який утворив палеозойський океан. Незаймані води його містили радіоактивні солі і велику кількість вуглекислоти. Це була «вода життя».

На зорі наступної — мезозойської — ери з вод його вийшли гігантські чудовиська. Мільйони років вони лякали землю криками жадібності. Ще вище, в шарах шахти, знаходили рештки птахів, ще вище — ссавців. А далі уже підходив льодовиковий період — суворий сніжний ранок людства.

Ліфт опускався через останній, дев’ятнадцятий шар, утворений з полум’я й хаосу виверження. Це була земля архейської ери — суцільний чорно-багровий, дрібнозернистий граніт.

Гарін нетерпляче кусав ніготь. Усі троє мовчали. Було важко дихати. На спині у кожного висів кисневий апарат. Чулося ревіння гіперболоїдів та вибухи.

Ліфт потрапив у смугу яскравого світла електричних ламп і зупинився над величезною воронкою, де скупчувалися гази. Гарін і Шефер наділи гумові круглі, як у водолазів, шоломи і пройшли через люк воронки на вузьку залізну драбину, котра вела стрімко вниз на глибину п’ятиповерхового будинку. Вони почали спускатися. Драбина кінчалася кільцевим майданчиком. На ньому кілька голих до пояса робітників, у круглих шоломах, з кисневими апаратами за спиною, сиділи навпочіпки над кожухами гіперболоїдів. Дивлячись униз, у прірву, що гула, робітники контролювали і спрямовували проміння.

Такі ж стрімкі, з круглими прутами-східцями драбини з’єднували цей майданчик з нижнім кільцем. Там стояли охолоджувачі з рідким повітрям. Робітники, вдягнуті з ніг до голови в прорезинену повсть, у кисневих шоломах, керували з нижнього майданчика охолоджувачами та черпаками елеваторів. Це було найнебезпечніше місце робіт. Невправний рух, і людина попадала під ріжучий промінь гіперболоїда. Внизу розжарена порода тріскалась і вибухала в струменях рідкого повітря. Знизу летіли осколки породи і клуби газів.

Елеватори виймали за годину до п’ятдесяти тонн. Працювали злагоджено. Заглиблювалися черпаки, і разом з ними опускалася вся система — «залізний кріт», — збудована за кресленнями Манцева, верхнє кільце з гіперболоїдами і нагорі газова воронка. Кріплення шахти починалися вже вище за «кротову» систему.

Шефер узяв з черпака, що мчав мимо, пригорщу сірого пилу. Гарін розтер його між пальцями. Нетерплячим рухом наказав дати олівець. Написав на коробці від цигарок:

«Важкі шлаки. Лава».

Шефер закивав круглим очкастим шоломом. Обережно посуваючись краєм кільцевого майданчика, вони зупинилися перед приладами, які висіли на монолітній стіні шахти на сталевих тросах, що спускалися в міру опускання всієї системи «залізного крота». Це були барометри, сейсмографи, компаси, маятники, котрі записували величину прискорення сили тяжіння на даній глибині, електромагнітні вимірювачі.

Шефер показав на маятника, взяв у Гаріна коробку від цигарок і написав на ній не кваплячись акуратним німецьким почерком:

«Прискорення сили тяжіння збільшилося на дев’ять сотих від учорашнього ранку. На цій глибині прискорення мало впасти до 0,98, замість цього ми маємо збільшення прискорення на 1,07…»

«Магніти?» — написав Гарін.

Шефер відповів:

«Сьогодні зранку магнітні прилади стоять на нулі. Ми опустилися нижче за магнітне поле».

Спершись руками на коліна, Гарін довго дивився вниз, у чорний колодязь, що звужувався до ледь видимої цяточки, де бурчав, вгризаючись дедалі глибше в землю, «залізний кріт». Сьогодні зранку шахта почала проходити крізь Олівіновий пояс.

— Ну як, Іване, здоров’ячко?

Шельга погладив хлопчика по голові. Іван сидів у нього в маленькому прибережному будиночку, край вікна, дивився на океан. Будиночок складено з прибережного каміння, обмазано свіжо-жовтою глиною. За вікном по синьому океану котилися хвилі, біліючи піною, розбивались об рифи, об прибережний пісок самітної бухточки, де жив Шельга.

Івана привезли напівмертвого на повітряному кораблі, Шельга ледь одходив його. Якби не своя людина на острові, Іван навряд чи лишився б жити. Він був геть обморожений, застуджений і до всього ще й пригнічений: повірив людям, старався з останніх сил, а що вийшло?

— Мені тепер, товаришу Шельга, в Радянську Росію в’їзду нема, засудять.

— Кинь, дурнику. Ти ні в чому не винен.

Чи сидів Іван на березі, на камінці, чи ловив крабів, чи бродив островом серед чудес, завзятої праці, метушливих чужих людей, — ні-ні, та й обертав тужливі очі на захід, де занурювалася в океан розкішна куля сонця, де ще далі за сонцем лежала Радянська Батьківщина.

— Надворі ніч, — говорив він тихо, — у нас в Ленінграді — ранок. Товариш Тарашкін чаю з ситником напився, пішов на роботу. У клубі на Крестовці човни конопатять, через два дні підняття прапора.

Коли хлопчик одужав, Шельга почав обережно пояснювати йому стан речей і помітив, так само як і Тарашкін свого часу, що Іван меткий розуміти з півслова і настроєний непримиренно, по-радянському. Якби тільки не скнів він по Ленінграду — золотий був би хлопчина.

— Ну, Іване, — одного разу весело сказав Шельга, — ну, Іванцю, скоро виряджу тебе додому.

— Спасибі, Василю Віталійовичу.

— Тільки треба буде спочатку одну штуку утнути.

— Готовий.

— Ти лазити моторний?

— У Сибіру, Василю Віталійовичу, на п’ятдесятиметрові кедри лазив по шишки: вилізеш — землі звідти не видно.

— Коли треба буде, скажу, що робити. Тільки даремно не вештайся по острову. Візьми краще вудочку, лови морських їжаків.

Гарін тепер впевнено посувався у своїх роботах за планом, який знайшов у записках і щоденниках Манцева.

Черпаки пройшли потужний шар магми. На дні шахти чувся гул кипучого підземного океану. Стіни шахти, заморожені в товщину на тридцять метрів, утворювали нездоланний циліндр, — все-таки шахта так здригалась і коливалася, що довелось кинути всі сили на дальше заморожування. Елеватори викидали тепер на