День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

— Чоловік попрощався з Расселом у дворі й ще не повертався.

— Нещасний Дейвід, — зітхнув Харві Блек. — Така жахлива смерть. Ваше щастя, що це сталося не у вашому дворі. Такий заряд міг убити на відстані десяти метрів, — уточнив Блек, і Мері здогадалася, на що він натякає. — Вони були компаньйонами, місіс… Хоча це і не моя справа, але я радив би містеру Малькольну поки що не покидати свого будинку і не дуже щедро приймати гостей. Нам ще не вдалося дізнатися, на кого готувався замах.

— Я розумію, — прошепотіла Мері.

Затримайся Рассел на кілька хвилин, і її Малькольна вже не було б на світі! Це так приголомшило її, що вона боялася піти до своєї кімнати: їй ввижалося, ніби саме тоді хтось прокрадеться до гаража й замінує їхню машину або просто запалить будинок чи підсипле отрути у водогін…

Легкий гелікоптер низько над землею полетів у напрямку гамірного шляху, що ховався за відрогом лісу.

«Треба розбудити Малькольна, — наказувала собі Мері й не рухалася з місця. — Поліція ще повернеться. І, можливо, дуже швидко. Треба відвести його в лабораторію. Ні, він повернувся додому і ліг спати. О боже, як мені хочеться сховатися у підземеллі Гленда й спокійно стати матір’ю! До чого ж навкруги хижі й невситимі люди!.. Треба купити лазерну гармату. І кілька автоматів. Чому я досі не навчилася стріляти? — панічно питала себе. — Рассел винен, що віддав Пітера. То був ангел його сполоханої душі».

Жовта з чорним машина зупинилася біля двору.

«Здається, Вундстон. Справді Вундстон», — аж зраділа Мері, коли побачила його на стежці. Х’ю навіть не усміхнувся, як завжди, а влетів у двір, наче вихор.

— Малькольн дома?

— Ви… Мов на пожежу, — зупинила його Мері.

— У нас велика неприємність. Ви що, справді нічого не знаєте? — Озирнувся туди, де щойно бачив вирву й уламки Дейвідової машини.

— Я вже не можу інакше реагувати: мене душить відчай. Я вже нічого не хочу. Лише не займайте Малькольна. О боже! Краще б він сидів у своїй університетській лабораторії. Я тоді була щасливішою, містер Х’ю.

— Мері, візьміть себе в руки. Ви — американка. — Вундстон обійняв її за плечі своєю важкою гарячою рукою. — Це просто фатум. Якесь безглуздя. Рассел вічно чогось боявся й тому потрапив у халепу.

— Ви… щось знаєте?

— Я чекав Дейвіда на тринадцятому кілометрі. Він запізнювався. Я постійно вмикав інформатор пригод і буквально кілька хвилин тому почув про це. Який жах, який жах! — бідкався й вів Мері до будинку. — Рассел зробив найбільшу дурницю, що відпустив Пітера.

— Я теж про це подумала.

— Нехай Острожні дякують долі, що їх охороняє Пітер Гоулд. Не знаю, як він переживе втрату Рассела. Дейвід був йому за рідного батька.

— Мені все ще не віриться, — тихо сказала Мері, зупиняючись у холі. Вивільнилася з-під руки Х’ю й обізвалася до нього так, ніби в будинку жила родина покійного. — Малькольн спить у моїй кімнаті. Я дала йому дві таблетки снодійного. Гадаю, за годину знову прибуде поліція.

— Я мушу негайно подзвонити: Хілда чекає нас у порту на своїй яхті. — Вундстон набрав код радіотелефону.

— Це ви, Х’ю? — запитала Хілда веселеньким голосом, і Вундстон зрозумів, що вона не причетна до вбивства.

Х’ю важко зітхнув.

— Я зараз у Макларенів. Загинув Дейвід Рассел. Чекаємо на вас. Подробиці не для телефону.

— Де і коли? — ніби два постріли, гримнули над вухом слова Хілди.

— Трохи менше милі від будинку Малькольна. Дейвід затримався і цим урятував мене.

— Чекайте. Я — гелікоптером. Звідти поїдемо разом.

Павло Острожний сидів у кабіні й дивився на гладенькі, ніби вилиті зі скла, циліндричні хвилі, що одна за одною мчали вздовж каналу й закручували спіраль в центрі полігона. Здавалося, то обертаються шпиці невидимого колеса над неторканою поверхнею мілкої води.

— На сьогодні ви вільні, - сказав Павло лаборантові й почав повільно набирати повну програму імпульсу.

— З вашого дозволу, сер, я хотів би ще побути, — лагідно мовив Фред.

У найдальшому кінці полігона ніби хто виштовхував з-під води круглі пружні хвилі, і вони з великою швидкістю мчали до піднятої над басейном кабіни.

— Або ви залишите кабіну пульта, або я змушений буду відмовитися від ваших послуг, — категорично заявив Павло й натиснув на кнопку автоматичної розгерметизації кабіни. — Почекайте мене в кабінеті. І не забудьте продублювати на машині частоту збурення й згасання першої і останньої хвиль.

— Не забуду, сер, — повторив Гаррелсон.

Як тільки за Фредом зачинилася камера перехідного блока, Павло перевірив герметичність кабіни й прикипів очима до вузької доріжки для розгону хвиль. Потім погасив сплеск гравіталів, почекав, пока останні збурені хвилі щезли в пастці штучного водоспаду, звірив програму частот і з непогамовним хвилюванням натиснув пальцем на блакитну клавішу пуску.

Маленька, майже непомітна брижа з’явилася на протилежному кінці полігона, її наздогнала більша і ніби піднялась над дзеркальною тишею води…

«Ось воно! — Павло подався уперед. — У цьому, можливо, розгадка таїни Бермудів».

Ударом хвилі Павла відкинуло до оббитої поролоном стіни, і він ледве вхопився за пригвинчене крісло. Це врятувало йому життя. Удар був настільки сильним і несподіваним, що не витримали дві опори кабіни, і вона нахилилася навздогін хвилі, яка відкочувалася тепер назад.

У кабінеті Острожного, де працював Фред, пролунало «на сполох», на макеті лабораторної схеми спалахнула лампочка, що вказувала на місце аварії.

Фред не повірив своїм очам: що могло загрожувати Острожному в кабіні, якої не зірвати навіть ураганом? Можна було ввімкнути систему телевізійного