День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

— Я не звикла до розкошів. Не журіться. До того ж не вам, а лише Дейвіду не пощастило. Та навіть після банкрутства він не залишиться без хліба. Жаль сердегу.

— Це співчуття зайве: його вже нема, — одним подихом вимовив Малькольн. — Немає, - повторив і нервово крутнув головою, ніби заперечуючи жахливу правду, яку знав лише сам.

Потім підвівся, взяв трубку.

— На повороті з десятого шосе — аварія. По дорозі до… ферми містера Гленда.

— Назвіть себе. З ким розмовляємо?

— Я просто подорожній. — Швидко натиснув на важіль, набрав номер Гленда — перший номер, який спав на думку.

Гленд ніколи не обзивався першим.

— Все о’кей! — несподівано крикнув Малькольн і поклав трубку. Обернувся до Мері й сказав так, як повідомляють про свої таємниці люди несповна розуму: — Він теж боїться, а боятися вдвох уже не так страшно.

— Удвох усе легше робити, — погодилася Мері й відчула, як леденіє душа. «Тільки б не дати зрозуміти, що він захворів, — умовляла себе. — Треба йому поспати». — Ми давно не були на самоті. Ходімо до мене. Я затулю вікна шторами, запалю свічку і вип’ю з тобою келих сухого вина. Дуже хочеться, щоб ти хоч інколи належав тільки мені. І нікому більше. Ходімо, — благала Мері.

— Гаразд, тільки удвох…

Мері зачинила за собою двері і ледь чутно, ніби ховалася з коханцем, прошепотіла:

— Тепер ви тільки мій.

— Гадаєте, вони мене тут не знайдуть? — ніяковіючи, запитав Малькольн.

— Ніхто й ніколи… — Мері ледве трималася на ногах.

— Шкода, що ми відпустили Пітера. — Малькольн тужно задивився на високі шиби двох вузьких вікон готичного стилю. Скло було ніжно-рожевого кольору, і створювалася ілюзія, ніби за вікном тихий вечір розлив у небі останню жарву й закотив сонце за бузкові дими Атланти.

— Він вам подобався? — запитала Мері і непомітно опустила в його келих дві зелені кульки снотворного.

Малькольн промовчав, бо не почув голосу Мері: йому здавалося, що десь далеко все ще дзижчить та надокучлива струна…

— Нас нема дома, — обізвалася Мері й затулила вікна золотаво-опаловими шторами. — Знаєте, останнім часом мені все частіше хочеться побути у вашому товаристві.

— Ми щодня буваємо разом у лабораторії, - відповів Малькольн.

— У лабораторії ми працюємо, любий. Там ви — мій шеф, а я не люблю фліртувати з начальством.

— О, місіс, ви подобаєтеся мені. — Малькольн узяв з рук Мері келих, подивився крізь нього на вогонь свічки. — Американці бояться червоного. Червоного не бояться тільки росіяни. І тому їхні символи палають вогнем. А наші зорі уже перетліли, від них залишилася лише біла тінь. Усе чорне має жовту тінь. У білого навіть тіні нема…

— Ви багато говорите й зовсім забуваєте про мене, сер, — тамуючи тривогу, манірно звернулася Мері.

— Пропоную випити за нашого сина, — несподівано сказав Малькольн. — Я хочу, щоб син виріс тут, над річкою, а не у великій димокурні Атланти.

Невдовзі Малькольн почув згасаючий у далині голос тисячного оркестру степових коників. «Саме так сюрчать коники вночі», — здогадався Малькольн і зрадів, що нарешті розкрив таємницю надокучливої струни. Звуки то підіймалися на високих хвилях теплого вітру, то важчали од роси й падали до вже охололої землі, згасали в травах.

Мері підвела з крісла вже сонного Малькольна, допомогла дійти до ліжка.

Між тим двоє чоловіків неквапом наближалися до двору. Третій залишився біля гелікоптера, що приземлився метрів за двісті від будинку.

Чоловіки про щось перемовлялися. Обидва у темно-сірих осінніх пальтах і м’яких капелюхах з широкими крисами, вони ніби зійшли з кіноекрана модерного бойовика, де грали роль детективів з приватної контори «Міс Фортуна».

«Невже поліція?» — засумнівалася Мері й пішла назустріч, щоб порозумітися біля воріт.

— Ви нас чекали і тому вийшли у двір? — запитав один, зі шрамом на лівій щоці. — Ви — Мері Макларен? А де ваш чоловік?

— З ким я розмовляю? — запитала Мері холодним тоном.

— Лейтенант поліції Харві Блек, — відрекомендувався мічений шрамом і кивнув на свого товариша: — Це мій колега Білл.

— Дуже приємно, джентльмени, але я чекала побачити не вас, а містера Оулта. Якщо це, зрештою, вас цікавить.

— Містер Оулт повідомив вас про свій візит? — ніби між іншим запитав Блек. — А містер Малькольн Макларен дома?

— Напевне, в лабораторії, - не вагаючись, відповіла Мері.

— Напевне чи?.. — перепитав Харві.

— Малькольн пішов до берега в напрямку лабораторії. У цю пору він завжди буває на полігоні.

— Куди вхід стороннім суворо заборонений? — Харві Блек нервово потер пальцем шрам. — Ви не пригадуєте, о котрій годині ви попрощалися з містером Расселом?

— З годину тому.

— А точніше? Можливо, ви звернули увагу, коли саме ваш чоловік пішов у напрямку лабораторії? Адже він, як тільки розпрощався з містером Расселом, одразу пішов у лабораторію?

— Не знаю. Я попрощалася з Расселом у кабінеті Малькольна.

— Умгу, — муркнув Блек і невдоволено підібрав губи. Його нервувало те, що він не мав офіційного права робити обшук на цій віллі. Знудженим поглядом подивився на пагорб з жухлою травою і, ніби між іншим, поцікавився: — Ви не пам’ятаєте, о котрій годині загинув Дейвід Рассел?

— Що ви сказали?! — з неприхованим жахом в очах перепитала Мері. — Невже це правда?

— Можемо вам показати те, що годину тому називалося містером Расселом, — різко відповів Білл. — Після того, як поїхав Рассел, до вас ніхто не дзвонив і не приходив?

— Особисто я нікого не бачила.

— А ваш чоловік?