День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

— Звідки у вас така поінформованість про Хілду Брайнт? Досі я її вважав просто великим ученим, жінкою, якою повинна пишатися планета.

— Щоб знати те, що зрозумів я, вам треба видати себе за француза й зголоситися поїхати на екскурсію в підземелля містера Гленда.

— Де це?

— Неподалік Атланти.

— Вам пощастило там побувати?

— Там був мій колега з Парижа: «У підземеллі Гленда починається рай для блазнів, — сказав він. — А блазнями стають усі, хто ступив за межі того пекла».

Федак сидів незворушно. «Насолода, радість любові, приязнь до ката, відраза до книги й невситима жадоба до роботи — все в руках однієї суперлюдини, яка стане реальним богом над живим світом? Але в ім’я чого? В ізольованій самотності можновладці теж здичавіють, і від цивілізації залишаться лише шпичаки телевеж і піраміда Хілди Брайнт, яку витешуть і складуть для неї найсмиренніші раби нейронної ери».

— Василю Олександровичу, ви ніколи не дорікали собі за якусь похибку в житті?

— Боїтесь, що вам докучатиме власна совість? — перепитав Урбан. — Я не зробив того, що хотів і що міг зробити як учений, але я знав, що, коли сидітиму в кріслі директора інституту, тоді такі, як ви й Острожний, зроблять набагато більше. Нема нічого страшнішого, Семене Сильвестровичу. ніж влада в руках дурня.

— А мені здається, ви ніби жалкуєте за чимось назавжди втраченим.

Може, й так. Чуже око завжди бачить сховані тобою гріхи. Але не про мене річ, колего. Я вже не зможу розгледіти істини в хаосі модних гіпотез. Переобтяжений досвідом розум може тільки вчити, а не відкривати, — у нього немає відваги провісника і самозреченості аскета. На жаль, тепер мало аскетів, а більше модників з ідеями й ідейками. Мода в науці… Про неї говорять навіть на захисті кандидатських і докторських дисертацій. Вам, бачу, теж не хочеться відстати від примхи нашого старезного віку.

— Я люблю їсти свій хліб, — проказав Федак. — Беріть мене до свого гурту, Василю Олександровичу. Я у всякому ділі страшенно везучий чоловік.

— Ну, якщо так, Семене, якщо ви справді починаєте з нуля, то я не заздрю ні Хілді Брайнт, ні її зброєносцю Х’ю Вундстону, — дружньо заусміхався Урбан і заквапив: — Ходімо підвечеряємо, то ще й на вечорові лови встигнемо. Може, й на сома замахнемося. Там, кажуть, є по пуду й більше, — жартував Урбан.

— Тільки ніяких негативних емоцій, — попередив Мітчел, проводжаючи Катю до просторої палати, в якій лежав Острожний. — Нам пощастило вивести його з шоку, але він ще дуже слабий.

— Я мовчатиму, містер Мітчел. Мені тільки його побачити, — тамувала сльози.

— Ваш чоловік набагато сміливіший, місіс, — підбадьорив Мітчел.

Широке ліжко з дерев’яними бильцями було ніби засіяне волошками. Павло лежав укритий квітчастою ковдрою. Швидкі Катині кроки приглушив світло-зелений килим, і вона, наче привид, спинилася біля ліжка.

— Катю, сідай ближче, — тихо сказав Павло, наче вони вже бачилися й просто якийсь час мовчали. — Я зараз звикну до світла. Усе, як кажуть американці, о’кей! А ти як? Що нового? Що наші пишуть? Як твоє друге «я»? Не навідується?.. Ти чого мовчиш? Говори голосніше. Я трохи оглух. Якби ти бачила той привид, ніколи б не подумала, що це і є вбивця. Я завжди захоплювався веселкою. А там їх було багато. І попереду — вогненне перевесло. Катю, якщо ти говориш, а я не чую, то ти мовчи. Я говоритиму за обох. Я дуже скучив за тобою. Від тебе віє сонячним вітром… Свіжим і прозорим. Напевне, був дощ?

— Був дощ, Павлику, — сказала Катя, стримуючи плач.

— Дощ — це добре. Через два дні все зазеленіє, - сказав Павло й вийняв свої руки з-під ковдри. На шкірі, наче тавра, біліли плями від недавніх опіків, і чорний ніготь на вказівному пальці правої руки ще не зовсім зійшов. — Катю, ти як підеш по квіти, то запроси Пітера. Він великий знавець грибів. Після такого дощу бувають гриби.

— Ми ще на Ранчо Доута, у пустелі. Тут, Павлику, грибів немає, - несміливо підказала Катя. — Ти поспи, не муч себе.

— Очі болять від вогню. Я тільки в темряві відкриваю очі. При світлі дуже болять.

— Ти щось бачиш? — запитала й злякалася свого голосу.

— У сутінках. А так у мене перед очима все ще той вогонь — з кольором зоряних грибів. Ви з Пітером обов’язково їх пошукайте. Ці гриби ростуть тільки в пустелі. Одразу після дощу. Рідкісний гриб фелорінія, схожий на зорю. Високий, з променями. Тільки не зводь з нього очей: цей гриб — примара. Реальна примара, яку можна зрізати, а можна тільки побачити.

Каті здавалося, що Павло марить, і вона тішила себе тим, що під її долонею було прохолодне Павлове чоло.

— Тобі, Павлику, ніде не болить? Тільки очі печуть?

— Ти не журися, Катю. Я давно видужав. Мені вкрай треба побачити Малькольна. З ним це може статися кожної хвилини. — Павло притримав Катю за руку, втаємничено прошепотів: — Едді Мітчела немає?

— Немає.

— Може, ти вмовиш Мітчела, щоб він дозволив мені зателефонувати до Малькольна? Ти ж у мене така розумниця, і тебе завжди всі слухали.

— Тобі не можна хвилюватися. Тобі треба зараз спати й спати. З Маклареном я сама зв’яжуся. Ти скажи, що треба передати. Це ж недержавна чи військова таємниця. Правда ж? І ти нічого аж такого не зробив, щоб тебе ховали за сімома замками? — допитувалася Катя й не знала,