Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем
– Кинь! Кинь! Не вбивай мене!
«Що це, дракон розмовляє? НІ, мабуть, я збожеволів…», – подумав Кляпавцій, але спитав:
– Хто це говорить? Дракон?
– Який там дракон! Це я! – з хмари куряви виринув Трурль, доторкнувся до драконової шиї, покрутив там щось – і велетень поволі впав навколішки, завмираючи з протяжним хрускотом.
– Що це за маскарад? Що це таке? Звідки цей дракон?.. Що ти в ньому робив? – допитувавсь Кляпавцій.
Трурль струсив одяг, відступаючи від приятеля.
– Звідки, що, де, як?.. Дай‑но мені слово вимовити! Я знищив дракона, а король не хотів заплатити.
– Чому?
– Хто його зна. Скупий, мабуть. Все звертав на бюрократію, мовляв, має бути протокол огляду комісії, виміри, розтин трупа, збори ради при троні і те і се; головний скарбничий сказав, що не знає, як розраховуватись, бо це й не з фонду платні, і не з безособового фонду, одне слово, хоч як я просив, наполягав, скільки ходив до каси, до короля, до ради, ніхто не хотів зі мною говорити. А коли мені запропонували подати автобіографію з фотокартками, ну, що ж, тоді я пішов звідти, але ж дракона не можна вже було оживити. То я зняв з нього шкуру, нарізав трохи ліщинових гілочок, потім мені потрапив на очі старий телеграфний стовп – і більше нічого не треба було; я зробив опудало, ну й теє – почав удавати…
– Не може бути! Ти вдаєшся до такого ганебного вчинку? Ти?! Але навіщо, тобі ж не заплатили? Не розумію.
– Ех, який ти нетямущий! – поблажливо кинув Трурль. – Та вони весь час носять мені данину. Я вже маю більше, ніж мені належало.
– А‑а! – усе збагнув Кляпавцій. Та одразу ж додав: – Але ж це ницо – примушувати.
– Чому? Зрештою, хіба я робив щось погане? Я тільки прогулювавсь у горах, а вечорами трохи завивав. Я дуже стомився, – додав він, сідаючи біля Кляпавція.
– Від чого б то? Від виття?
– Ні. Для тебе, я бачу, двічі по два – складна задача! Від якого там виття? Я щоночі мушу тягати мішки золота з умовленого місця на гору, аж ген туди! – показав він рукою на гірський хребет. – Я вже наготував там собі стартовий майданчик. Якби тобі довелося самому попоносити двадцятипудові тягарі від смерку до світання, то знав би. Ти ж бачив – сама лише драконова шкура важить зо дві тонни, а я мусив удень тягати її, рикати, тупотіти, а вночі – оцей клопіт! Мені вже все це страшенно набридло.
– А чому той дракон, тобто оте тугонапхане опудало, не щезло, коли я зменшив імовірність майже до нуля? – поцікавився ще Кляпавцій.
Трурль відкашлявся і трохи знітився.
– А то з передбачливості, – пояснив він. – Зрештою, сюди міг прителіпатись якийсь пришелепкуватий мисливець, наприклад, Базилій, через це я ставив усередину, під шкуру, антипробабілістичні екрани. А тепер ходімо, там лишилося ще кілька мішків платини. Не хочеться вже мені самому носити. Чудово, тепер ти мені допоможеш…
ПОДОРОЖ ЧЕТВЕРТА,
АБО ПРО ТЕ, ЯК ТРУРЛЬ, ЗАРАДИ
ВРЯТУВАННЯ КОРОЛЕВИЧА ПАНТАРКТИКА
ВІД МУК КОХАННЯ,
ЗАСТОСУВАВ ЖІНОТРОН І ЯК ПОТІМ
ДОВЕЛОСЯ ВДАТИСЬ ДО ДІТОМЕТА
[20]
Конструктору Трурлю поручили непростую задачу — він повинен позбавити від нещасного кохання королевича.
Одного дня, вдосвіта, коли Трурля зморив глибокий сон, у двері його оселі загрюкали з такою силою, ніби якийсь прибулець хотів їх висадити одним ударом разом із завісами. Коли Трурль, ледве прочумавшись, відсунув засув, то побачив на тлі посірілого неба величезний корабель, що скидався на велетенську головку цукру або летючу піраміду. З середини цього велета, що сів навпроти Трурлевих вікон, довгою вервечкою сходив по широкому помосту караван нав’ючених мішками мальблюдів, а повбирані в бурнуси й пофарбовані в чорне роботи складали паки перед ґанком так швидко, що за кілька хвилин Трурль, який не міг утямити, що все це має означати, опинився ніби в напівкруглому окопі, за стіною пузатих, натоптаних клумаків, кількість яких невпинно зростала. Залишився тільки вузенький прохід, по якому йшов велетенський електрицар із зореподібними очима, із хвацько закрученими вгору радіолокаційними антенами, у внизаному коштовним камінням плащі. Цей електрицар, закинувши плащ за спину, підняв броньованого капелюха й гучним, хоч і м’яким, мов оксамит, голосом запитав:
– Я маю честь говорити з високородним конструктором вельмишановним паном Трурлем?
– Так, це я… прошу заходьте, даруйте, що не прибрано… я не знав… тобто – спав… – белькотів украй збентежений Трурль, запинаючи на собі одежину, бо зауважив, що на ньому тільки нічна сорочка, і то така, що давно вже скучила за ночвами.
Проте елегантний елетрицар, здавалося, не помічав вад Трурлевого туалету. Він іще раз підняв свого капелюха, що дзеленькнув гойднувшись над його склепінчастою головою, і граційно вступив до помешкання.
Трурль попросив зачекати хвилиночку, сяк‑так одягся і, перескакуючи через дві сходинки, за мить уже повернувся з антресолей. Надворі тим часом розвиднілось, а незабаром визирнуло сонце, осяявши білі тюрбани по чорних роботах, які, сумно й тужливо виводячи давню невільницьку пісню «Де ж ти бував…» і т. д., – в чотири ряди оточили господу й корабель‑піраміду. Трурль зауважив це, визирнувши у вікно, коли сідав навпроти гостя, що глянув на нього діамантово‑осяйно, а тоді озвався такими словами:
– Планета, з якої я прибув, вельмишановний конструкторе, переживає сьогодні розквіт середньовіччя. Отже, прошу Вашу милість вибачити мені, що я своїм невчасним приземленням збентежив вас, ласкаво прошу зрозуміти: на борту корабля ми ніяк не могли передбачити, що той пункт планети Вашої милості, де стоїть оця чесна садиба, тримає іще у своїй владі ніч і не дає доступу сонячному промінню.
Тут він відкашлявся, ніби хтось ненароком на гуслях бренькнув, і провадив далі:
– Мене послав спеціально до Вашої милості мій пан і володар Його Королівська Величність Протрудин Астерійський, удільний володар об’єднаних планет Йоніту та Еприту, спадковий монарх Анервії, цар Моноції, Біпроксії і Трифіліди, великий князь Барномальвірський, Еборцидський, Кляпунжанський і Траганторонський, граф Евскальпії, Трансфіорії і Фортрансміни, кавалер Шури й Бури, барон Гризивепшицький, Трастовсякормондський і Вимитодотлавський, так само як і самодержавний володар Талії, Металії,
