Привид часу - Володимир Іванович Савченко

Вигнуті стіни коридора були розмальовані від підлоги до трапа, який правив за стелю — по ньому рухалися, коли зореліт збільшував швидкість і прискорення змінювало звичне уявлення про «верх» і «низ». І чого тільки тут не було! Захід сонця над темно-синім морем, криваво-червоне сонце розлилося рікою між примарними хмарами… Голубий вітер притискує до жовтого піску якісь химерні рослини, зриває і несе яскраво-червоні пелюстки квітів… Зелені поля обабіч гудронової дороги, що губиться десь біля обрію, а на цій дорозі — маленький мотоцикліст… Усе намальовано розгонисто і яскраво: пілот Антон Летьє не любить змішувати фарби.

«Чого це ти все Землю та Землю малюєш? — спитав його одного разу Корнєв. — Малював би з натури».

«От повернемося на Землю, тоді малюватиму зорі», — всміхнувся Тоні.

— Незабаром йому ніде буде малювати, — зауважив Март.

— Нічого. Зафарбує і почне знову.

Март відчинив масивні двері в кінці коридора і, здавалося, ступив у зоряний простір, що шалено крутився. Корнєв, який ішов слідом, хоча й знав, що прозора півсфера обсерваторії міцна, мов броня, з інстинктивним острахом ступив на сходинки, що вели ніби в безодню. Тут теж було холодно: пустота висмоктувала тепло крізь півсферу.

— Ввімкнути освітлення? — спитав Март.

— Ні, нехай очі звикають, — відповів капітан.

Вони навпомацки знайшли сидіння, закріпилися в них ременями.

Капітан увімкнув протиобертання обсерваторії.

Зорі уповільнили запаморочливий біг. Виникло нудотне відчуття стрімкого падіння — перехід у невагомість. Корнєв відчував, що вкривається липким потом, у роті зібралося багато слини. Над силу всміхнувся: на чому тільки не літав, але так і не пощастило побороти в собі приступи морської хвороби.

За прозорою півсферою найяскравіше палахкотів Альдебаран. Через величезну швидкість корабля він здавався не жовто-червоним, як із Землі, а блакитним.

— Бачиш, який він став яскравий. — Стефан вказав рукою на зорю. — Одразу відчувається, що до Альдебарана вже не 12 парсеків, а вісім. А наша Г-1920 — навпаки…

Через кілька хвилин очі звикли до темряви, і тепер у світлі зірок можна було не тільки розрізнити контури багатооб'єктивного телескопа, схожого на дерево з обрубаними гілками, але й шкали приладів, рисочки поділок на мікрометричних конусах. Хворобливий перехід до невагомості закінчився, астронавти ніби занурились у спокійну, невідчутно легку воду. Конструктор щось пошукав у шухляді стола, вибрав найчутливіший фотоелемент і почав перевіряти його за стандартною світловою точкою.

Корнєв нахилився над окуляром. Розсип зірок у колі телескопа став густіший. Капітан одразу відшукав біля перехрестя окуляра неяскраву зірочку. Величезна швидкість зорельота перетворила її з оранжевої на біло-голубу. «У чому ж справа? Погано, що ми не стежили за нею постійно, а тільки наглядали час од часу. Звичайна психологія мандрівників: для чого спостерігати те, на що досхочу надивишся зблизька? Астрономи знали цю зорю біль ше ста років, і ніхто не помітив у неї коливання яскравості. У чому ж справа?»

Стефан приладив фотоелемент до спектроскопічної приставки телескопа, настроїв її.

— Подивись, Іване.

Корнєв побачив райдужні смуги спектра на екрані, стрілки приладів. Безперечно, яскравість зорі стала меншою, принаймні втричі. Це було так дивно, що капітан замішався. Прилади показують правильно, сумніву немає. Тоді як усе це пояснити? «Адже ми летимо до зорі, а не віддаляємось од неї! Такого не буває: зоря, яка однаково світила тисячі, та що там тисячі, мільйони років, раптом почала гаснути на очах! — Корнєв усе ще не міг цьому повірити.

І те, що капітан зробив потім, конструктор Март сприйняв як образу. Корнєв ще раз старанно проградуював фотоелемент, уважно оглянув призми та лінзи у спектроскопі, обтер з них невидимий пил, потім знову виміряв яскравість зорі. Результат був той самий…

Капітан замислився.

— Що ти хочеш зробити? — ображено спитав Варт.

— Знову виміряти паралакс Г-1920.

— Ти думаєш, що астрономи помилилися? Відстань до зорі інша? Цього не може бути.

— Я нічого не думаю. Але перевірити треба, — капітан розстебнув ремені. — Не забудь поставити підпірки під дерева. Поламаються.

Бічні двигуни працювали сорок вісім годин, наповнюючи зореліт рівномірним дрижанням і подвійним проти звичайного тягарем прискорення. Тепер корабель летів не по променю зорі Г-1920, а відходив убік на 5000 кілометрів за секунду. Через 45 годин зміщення стало помітне. Корнєв і Март виміряли кут, на який зсунулася зоря.

Мовчки порозумівшись, кожен окремо перевірив дані і розрахував відстань од зорельота до Г-1920. В інший час обидва розсміялися б, якби хтось сказав, що їх страшенно налякає елементарна шкільна задача: за двома кутами і стороною обчислити трикутник… Але тепер було не до сміху. Астронавти обмінялися папірцями.

Вони знали, що відстань од Сонця до зорі Г-1920 була 10,1 парсека. Після п'ятнадцятилітнього польоту «Буревісника» до зорі з субсвітловою швидкістю вона становила 13,883 парсека! Розрахунки збіглися до третього знака після коми… Тепер уже не було сумніву: астронавти летіли до зорі, бачили її попереду і водночас віддалились од неї, причому саме на таку відстань, на яку мали наблизитися, — на дванадцять світлових років.

Корнєв і Март мовчали, приголомшені цим відкриттям. Капітан, болісно наморщивши лоба, вимовив над силу:

— Час… Більше нічого. Тільки час.

— Про що ти? — не зрозумів конструктор.

— Про цю зорю. У неї біг часу протилежний нашому. Тому так і сталося. Вона не попереду, а позаду нас… Півтора десятиліття летіти не туди! — Корнєв обхопив голову руками.

Стефан розгубився. Він дивився на Корнєва переляканими очима.

— Цього не може бути! Ти збожеволів! Хоча стривай. Якщо знак часу змінюється, то, за рівнянням Максвелла,