Привид часу - Володимир Іванович Савченко
Знову спалахнули суперечки. Вчені почали складати нові проекти. Може, варто дослідити зорі спершу автоматичними ракетами? Але автомати лише розширять й уточнять уже відоме, проте вони не побачать принципово нового, того нового, заради якого люди прагнуть у простір… Встановити у навколосонячному просторі телескопи-рефлектори з особливими багатокілометровими дзеркалами? В них можна буде розглядати планети біля найближчих зірок, як Марс і Венеру з Землі. Та цього мало…
Тоді хтось запропонував запустити якнайдалі від нашої Сонячної системи «супутник-інтернат» і виховувати там з дітей майбутніх астронавтів. Але автор цього проекту побажав на всяк випадок лишитися невідомим…
Відновили теоретичні та експериментальні пошуки «принципу надшвидкості», який дав би можливість або зовсім відмовитись од теорії відносності або хоч би спростувати її положення: «ніщо матеріальне не рухається із швидкістю, більшою за швидкість світла в пустоті». Очолив ці пошуки видатний фізик Бруно Аскер. Учені сушили голови, як з найменшою витратою часу подолати відстань, що розділяє зорі у Всесвіті. Але не знайшли в Сонячній системі жодного явища, яке б суперечило загальним філософським законам Ейнштейна. «Знань, які ми маємо, дуже мало, щоб перейти до наступного етапу порівняно з механікою Ейнштейна, — так формулював поразку пошуків Бруно Аскер. — Потрібні нові дані про речовину, простір, світ. Щоб добути їх, треба летіти, причому не за десятки, а за сотні й тисячі парсеків. А щоб летіти, треба знати те, що ми узнаємо після польотів, — принцип надшвидкості… Виходить замкнуте коло».
А світ зірок вабив! Гіпотетичні таємниці білих карликів, сяюча пустота червоних гігантів, спрямовані потоки космічних променів, шурхіт міжзоряного водню, невиразні радіовипромінювання згаслих зірок… Людство зняло з очей пелену атмосфери. Спостерігачі позаземних обсерваторій одну за одною відкривали планети і планетні системи біля далеких зірок. А жовта зоря Г-1920 тікала з швидкістю 360 кілометрів за секунду. На сімнадцять мільярдів кілометрів щороку віддалялася нерозкрита таємниця… Зорі мерехтіли в земному небі, нерухомими розсипами сяяли над Місяцем і Марсом, — вабили, розохочували людей, які вже пізнали могутність своєї праці і розуму.
Заклик зірок! Остап Іскра добре знав, що це таке. В ясну ніч не можеш заснути, до галюцинацій виразно уявляючи присмеркові відблиски на полірованому корпусі космольота і розжарений, голубуватий од великої швидкості розсип зірок. Думки стають спокійні і величні, забуваєш про труднощі пройдених парсеків пустот, про самотність, яка ссе серце, і лишається тільки одне: а що ж там, біля найяскравішої зорі? Цей заклик виник із найблагороднішого і високого прагнення людини вперед. Не один раз він зривав із Землі, кидав у простір і Остапа Іскру.
«Треба чекати. Можливо, через півстоліття і пощастить спорядити експедицію до загадкової Г-1920. А поки що — гай, гай!»
Тоді шість чоловік заявили: «Ми полетимо до Г-1920! Полетимо не через півстоліття, а тепер — на зорельоті, який має швидкість лише 0,8 світлової!»
А втім, спочатку їх було тільки троє: інженер-космобудівник Іван Корнєв, конструктор Стефан Март і міжпланетник Антон Летьє. Вони опублікували свій проект і програму польоту на ракеті зразка майстерні.
Зореліт-майстерня… Іскра пригадав фото цих трьох, які знайшов у картотеці астронавтів. Глядячи на них, Остап дивувався. Ну, Антон Летьє, тридцятидвохлітній ас номер один, зрозуміло. Тонкі риси обличчя,
зухвала усмішка, сміливий погляд, розкішні кучері. Такому все за іграшку… Стефан Март дивився з фото зарозуміло і холодно, рішуче стиснувши губи. Це теж, видно, людина гонориста і вперта, ладна костьми лягти, але довести своє. А ось Іван Корнєв. Вилицюватий, коротко підстрижене з сивиною волосся, товсті губи, простодушний погляд, трохи випуклі очі, м'ясистий ніс. Цей чоловік здавався повільним, обережним — з тих, що «сім разів одміряють, а один раз одріжуть». Важко було повірити, що саме йому належить такий до зухвальства одчайдушний задум.
Через деякий час до них приєдналися дві жінки: Марина Плашек — лікар, біолог, ботанік і дев'ятнадцятилітня Галина Крон — інженер-радист.
Навіть тепер такий сміливий проект Зоряний комітет узяв би під сумнів. У простір мав піднятися не зореліт, а просто трьохсотметрова цистерна з фотонними двигунами, великим запасом матеріалів, верстатами, інструментами, продовольством… і екіпажем, що складався з шести чоловік. Обладнати зоряний корабель ці сміливці мали в космосі самі.
«На пригоди краще не розраховуйте, — попереджав членів експедиції Іван Корнєв, — летіти доведеться роки, десятиліття. Це будні. Пережити їх у космосі значно важче, ніж на Землі. Життя людини роблять змістовним праця, творчість. Ні спорт, ні розваги їх не замінять. Ось ми й плануємо свій політ так, щоб ніколи не лишатися без роботи, щоб і в міжзоряній пустоті мати змогу прикладати сили, втілювати задуми, виявляти майстерність».
А втім, Іван Корнєв був людиною діла. Він розраховував, що шість кваліфікованих спеціалістів, навіть якщо працюватимуть не поспішаючи, встигнуть до фінішу біля Г-1920 повністю обладнати зореліт…
Проект зорельота-майстерні багатьох приголомшив. Чимало проектних інститутів і заводів, сотні тисяч спеціалістів працювали над проблемою зореплавання… І раптом — на тобі! Обійшлися без них. Суперечки розпалилися.
«Послати людей у космос на такому, даруйте на слові, зорельоті — все одно, що відправити їх у пекло!» — обурювався відомий теоретик астронавтики.
«Експедиція приречена! Астронавти не зможуть розвинути потрібну швидкість, і їх притягне назад до Сонця!» — запевняли інші.
«Якщо їм пощастить вилетіти з Сонячної, все одно вони не зможуть загальмувати біля зорі!» — пророкували треті.
«Навіть загальмувавши біля зорі, астронавти не розженуть ракету назад!» — підтверджував ще якийсь авторитет.
Та найзавзятіше, як свідчили пожовклі сторінки газет і протоколи різних комісій, виступав проти проекту Бруно Аскер — фізик, математик, кібернетик, найвидатніший учений того часу. Студенти на кінолекціях і досі бачать цього огрядного чоловіка, чують його грубий бас, просту, далеку від академічної вишуканості мову. І досі на лекціях, конференціях, у наукових статтях згадують то «формулу Аскера», то «метод Аскера», то «ефект Аскера».
