Привид часу - Володимир Іванович Савченко

У механічному відсіку лунали чисті мелодійні звуки скрипок. У кожного астронавта були свої улюблені композитори, свої вибрані записи. Іван Корнєв любив Третій концерт Бетховена для фортепіано з оркестром і часто його програвав. Під цю музику добре працювалося й думалось. Вступ скрипок в темпі уповільненого маршу. Потім ніжна, співуча мелодія… Зараз вступить фортепіано…

У динаміках клацнуло, і почувся тенорок Стефана Марта:

— Іване, а з зорею щось трапилося…

— Трапилося? — капітан корабля вимкнув верстат, здивовано глянув на динамік. — Зіпсувалася, чи що?

— Не знаю. Вона не стає яскравішою.

— Це через збільшення швидкості, оптичний обман. Зоря була оранжева, потім пожовтіла, тепер стала блакитною. Ефекти Допплера. Адже максимальна чутливість ока припадає на жовтий…

— Дякую, це я теж добре знаю! А тепер дивлюсь — і очам не вірю…

— Так перевір приладами розподіл яскравості зорі по спектру. Ти ж розумієш, що це дурниця?

— Розумію, Іване, розумію. У тому й справа, що розумію… — Динаміки ще щось промурмотіли і замовкли.

Залунало соло фортепіано. Корнєв знизав плечима, знову ввімкнув електроерозійний верстат. Синьо-білі іскри почали шмагати лискучий латунний циліндр, випльовуючи у бензол чорні крихти й каламуть. Електрорізець лишав позад себе глибокий, трапецієвидний паз. Ось іскри погасли. Корнєв витягнув із ванни верстата теплу втулку, що гостро пахла бензолом, помацав поверхню паза — шорстка. Обтер втулку губкою, затиснув у лещатах. Потім вийняв з ящика трикутний напилок з дрібною бархатною насічкою і почав обережно притирати втулку до грані паза.

Вічна музика лунала серед вічних зірок. Складний ритм концерту Бетховена дивно збігався з рухом рук Корнєва. Іван почав навіть тихенько наспівувати.

Усе йде добре, просто на славу: і втулка, і експедиція, і життя! Минуло п'ятнадцять років з дня старту, а за внутрішнім рахунком тільки дев'ять. Якщо відкинути час анабіозу, то кожен з них не прожив у зорельоті і чотирьох років… А скільки зроблено!

Тоді від станції старту на Плутоні віддалялася, викидаючи блакитні стовпи полум'я, трьохсотметрова герметична цистерна. На три чверті вона була залита анігілюючим пальним, восьму її частину займав склад матеріалів, продовольства, інструментів і приладів. У носовому, гнітюче порожньому і незатишному відсіку, сиділи на ящиках шість астронавтів — чотири чоловіки і дві жінки. Вони поглядали на голі стіни з сизими слідами зварювання і розмірковували, з чого почати.

— Та-а-к… — усміхнувся своїм спогадам Корнєв і кинув втулку у ванну з чистим толуолом: одмити наліт масла.

Цистерна «Буревісник» вгвинчувалась у простір. Усередині і зовні кипіла робота. Перші роки працювали всі астронавти: зварювали параболічні решітки антен у пустоті під зорями, що шалено крутилися, розраховували і паяли схеми, лагодили курсові та аварійні автомати, малярували, пресували з пластмаси побутовий дріб'язок, проектували і монтували санвузол так, щоб в оранжерею надходило добриво, працювали за верстатом, одшукували у велетенських стінах «Буревісника» місця витоку повітря, переплавляли відходи матеріалів, готували їжу…

Але з особливим захопленням кожен брався за свою улюблену справу. Навряд чи хтось інший з членів експедиції створив би таку оранжерею, як біолог Марина. А хто краще за радиста Галину Крон озвучив би корабель? Тепер у всіх відсіках лунає музика. Людей більше не пригнічує мертва тиша простору. А як Галина все обладнала: стереофонічне звучання, повний динамічний діапазон! Ніби сидиш у концертному залі!

«Як багато може зробити людина!» — думав Корнєв. На Землі, коли твоя праця розчиняється в праці багатьох, це не так помітно. А тут — ось вона, досконала зоряна машина, згусток їхньої праці, думки, творчості, їхнє житло, корабель, інструмент для дослідження Всесвіту! І вони, шестеро, створили її за чотири релятивістських роки[2] життя. Тепер працю доводиться навіть економити…

Стефан зайшов у майстерню, зиркнув спідлоба. Був трохи розгублений.

— Яскравість зорі не збільшилася. В жодній частині спектра. Отже, ефект Допплера ні при чому. Мені здається… — Головний конструктор втомлено примружився. — Мені здається, яскравість навіть зменшилася…

Вони лише вдвох чергували на «Буревіснику». Решта спали в контейнерах анабіозної установки «Засинання-пробудження» при температурі, близькій до абсолютного нуля. Коли найпотрібніше: обсерваторії, енергосистема, оранжерея, система автоматичного контролю двигунів, каюти, кухня — було зроблено, астронавти перейшли на режим тримісячного чергування по двоє. І життя, і сили треба було економити.

— А швидкість? — Корнєв витер руки ганчіркою.

— Нормальна — 0,82 світлової. Чого їй мінятися? Двигуни вимкнуто. — Стефан пригладив п'ятірнею рідке волосся. — Слухай, Іване, ти розумієш що-небудь? Ми летимо до зорі, а вона тьмяніє! Ми пройшли майже половину шляху. Г-1920 мала б уже сяяти втричі яскравіше, ніж раніше, а вона…

— Фотоелементи справні?

— А чому їм бути несправними? Це ж кристали.

— Ти все-таки перевір. Напівпровідники, вони іноді…

— Добре. — Стефан попрямував до дверей.

— Зачекай! — гукнув Корнєв. — Ходімо разом.

У стометровому коридорі, який вів мимо рубки управління до носової обсерваторії, теж лунали звуки фортепіано і оркестру. Тут було прохолодно, як завжди, коли не працювали двигуни. Корнєв і Март пройшли повз оранжерею — там пишно цвіли троянди і півонії, зеленіли овочеві грядки, вишикувалися виведені спеціально для пасажирських планетольотів карликові яблуні та апельсинові дерева. Поминули овальні двері кают, люки харчових холодильників, укриті інеєм двері відсіку з установкою «Засинання-пробудження» — від них