Оаза в льодах - Василь Павлович Бережний
Оча, Ава і всі, що вповзли в печеру, скочили на ноги й несамовито заверещали, завили, потім враз стихли і попадали ниць. Панас стояв непорушно, спостерігаючи обряд, хоча й не знав, що він означає.
— Ти бачив, ти бачив! — зашепотів Оча.
— І зараз бачу, — відповів Панас. — Добрячий вугольок!
— Радій, ми всі йдемо до країни вічного сну! — забелькотів дикун. — Хто бачив, той не спускається в Долину Життя! Радій, радій…
«Он воно що! — озирнувся Панас. Чимало з тих, що стояли позаду нього, вже подалися в жаркий прохід. — Покірно йшли на загибель і старі й малі, без розбору… Вирок, значить, винесено!»
— Ти помандруєш у країну вічного сну, — прогарчала до Панаса Омоно. — Дух вогню кличе тебе. Іди!
— Я забув віддати тобі данину, Омоно! — гукнув юнак і, швидко підійшовши, поклав перед нею вибухівку.
Тоненький провід від детонатора тягся до контактора. Панас відходив, а провід розмотувався. Омоно відразу оточили ті, що товклися біля неї. Минула секунда, друга… Панас похолов: а що як капсуль підмок? Нервовим рухом повернув ручку контактора.
В цю мить блиснуло полум’я, громом прогримів оглушливий вибух, і всю печеру заслало димом…
У широкий світ
Звістка про загибель Омоно та її прибічників із краю в край облетіла оазу. Населення її було приголомшене. Панаса вважали за якогось могутнього духа, і де б він не з’явився, скрізь викликав страх. Спочатку хлопець намагався пояснити їм, що й до чого, але толку не добився. Його боялися, обожнювали, мабуть, сильніше, ніж Омоно. Зрештою він махнув на все це рукою. Поселився в окремій печері. Харчі доставляв йому Оча. Старий, бувало, несе фрукти, притискуючи їх обома руками до грудей, а за ним біжить Ава й, наче звірок, виглядає з-за його спини. «Пробуджується цікавість, — відзначив про себе підривник, — це вже добре. Цікавість породжує знання…»
Ставши господарем оази, Панас почав старанно вивчати її, міркуючи, як би сповістити про себе товаришів. День, що тягнеться тут півроку, настав саме вчасно. Долина Життя наче демонструвала Панасові свої багатства. Він блукав густими заростями, часто натрапляв на гейзери. До величезних язиків вогню, що виривались із свердловин, близько не можна було підійти, але хлопець не мав сумніву, що то горить або нафта, або газ. Горить, може, століттями і не згорає. Які ж тут величезні запаси!
Звірів і птахів чомусь не було. Мабуть, їх винищили. А може, вони водилися десь в інших лісах. От коли вдасться викликати сюди експедицію… Але як? Панас уже думав понадувати риб’ячі міхури й запустити «зонд». Та чи злетить він на півтора-два кілометри, щоб досягти поверхні льодовика?
Так чи інакше, треба підійнятись на гору, подолати неприступну льодову фортецю.
І Панас взявся за роботу. Спочатку думав прорубати сходи в льодяній стіні. Але потім вирішив скористатися пологішим порівняно з іншими схилом однієї із скель.
Він наказав Очі скликати якомога більше своїх одноплемінників. Старий прудко збіг на пагорб і, витягуючи шию, закричав. Здалеку долинув такий самий крик, а далі ще й ще. «От тобі й телеграф бездротовий!» — усміхнувся Панас.
Невдовзі до урвища зійшовся величезний натовп. У кожного було в руках якесь знаряддя: кам’яні молотки, прив’язані до дерев’яних держаків, палиці тощо. Панас зійшов на великий камінь, як на трибуну, підніс руку і гукнув:
— Нам треба зробити стежку у широкий світ! Зрозуміло? Прорубати сходи… Ось так. — Він зіскочив на землю, взяв у Очі кам’яний молоток і почав кришити породу.
Всі дивилися на нього, ніяк не виявляючи свого ставлення. Порода піддавалася не зразу, піт зросив Панасові скроні. Проте він не розгинався доти, поки не скінчив двох східців. Потім віддихався і поставив до роботи тубільців. Дивився, як вони клюють, хитав головою:
— Еге, так і до страшного суду ми не закінчимо!..
Лишивши розпорядником Очу, пішов, щоб подумати на самоті. Чи вдасться здійснити цей проект? Якщо врубуватись у товщу скелі — над головою нависне козирок. А як його обвалиш? Виходить, треба пробивати вгору тунель… Не під силу. А може, вести сходи понад краєм? Дуже небезпечно…
Підняв голову, оглянув горизонт, ніби запитуючи, що ж його вдіяти? Запаси мускульної сили в оазі величезні, а от техніки ніякої!
Погляд юнака упав на далеку гору, яка привернула його увагу, ще як ішов назирці за рибалкою. Тепер, коли оазу освітлювало сонце, видно було, що льодовик підходить до гори майже впритул.
«Засипати! Засипати проміжок між горою і льодовиком, — блиснула думка. — І як я зразу…»
Панас повернувся до дикунів і припинив роботу. Розповів про свій задум старому Очі, і той радісно закивав гостроверхою головою. Прокричав наказ натовпові, і всі рушили до гір.
Тут робота закипіла швидше, бо могли працювати всі гуртом.
Настрій у Панаса покращав, але сумніви не залишали його. Щоб засипати проміжок між горою і льодовиком, потрібно було перенести сюди матеріалу не менше, як на кілька Хеопсових пірамід…
Панас навчав їх робити носилки і кошики, щоб не носити землю пригорщами, його дратувала їхня обмеженість, але стримував себе, пам’ятаючи, що має справу з первісними людьми. Зрештою, йому вдалося більш-менш організувати роботу. Туземці носили землю й каміння кількома потоками і не заважали одне одному. Хотів ще
