Оаза в льодах - Василь Павлович Бережний

Не почувши звичного «не може бути», вчений підвів голову й оглянув кабіну. Підривника не було.

— Хіба він ще не прийшов? — здивовано спитав у механіка вчений. Той знизав плечима, мовляв, мені й самому дивно.

Сейсмолог вискочив із кабіни й вистрелив угору з ракетниці. Червона дуга прорізала темну снігову млу, вітер пригасив звук пострілу. «Невже трапилось нещастя? — стривожився сейсмолог. — Але ж підривник десь поблизу…»

Прив’язавшись до всюдихода тонкими капроновими канатами, щоб не заблукати у безпросвітній сніговиці, сейсмолог і механік обстежили навколишню місцевість. Але Панаса ніде не було. Знесилені, поверталися до машини, щоб через кілька хвилин знову почати пошуки. Так повторювалося дуже довго. Тривога змінилася безнадією.

Сейсмолог передав на базу радіограму про нещастя: підривник Панас зник безвісти й, очевидно, загинув. Відповідь була коротка: «Незважаючи ні на що, продовжувати розшуки».

Минула доба. Проте наслідків не було ніяких.

Пурга лютувала ще дужче, намагаючись засипати снігом і дві постаті, що блукали в цій пустелі, і всюдихід, у віконцях якого блимало світло.

Що ж сталося з Панасом?

Заклавши заряд, він одійшов, скільки дозволяв провід, і, повернувши ручку контактора, важко впав на сніг.

В ту ж мить хлопець відчув, що провалюється і падає в глибочінь. І не просто падає, а з’їжджає на животі по слизькому льодяному жолобі. Обхопивши сумку з толом і акумулятором, Панас розчепірив ноги, щоб стримати падіння і, можливо, зачепитися за який-небудь виступ у цьому слизькому тунелі. «Не може бути, щоб я отак…» — зціпивши зуби, шепотів підривник. Але сила тяжіння невблаганно тягла його вниз, ноги ковзали по стінках, і він мчав усе швидше й швидше, наче з’їжджав із трампліна.

Знизу долинув якийсь шум. «Невже вода? — майнуло в голові. — У центрі Антарктиди під льодовиком?.. Не може бути, щоб…» Скінчити думку Панас не встиг. Він плюхнувся у воду.

Це була річка — бурхлива, але не глибока. Вона вирувала й пінилась у льодяному тунелі Вода була не дуже холодна, а може, хлопцеві так тільки здалося. Кілька разів потік збивав його з ніг. Вода наповнила унти. Але холоду Панас не відчував. Він брів за течією, спотикаючись об каміння. Інколи йому здавалося, що до нього дотикається щось і відскакує. «Невже риба? — думав Панас. — Не може бути цього!» Коли він потрапив на глибінь, по саму шию, щось ляснуло його по щоці: то злякана рибина махнула хвостом. Це порадувало Панаса, раз тут є риба, значить… І знову сумніви заполонили його. Риба… Це ще нічого не значить. І глибоко в океані водиться риба… «Якщо ця річка впадає в океан, — міркував Панас, — то, може, там помітить мене якесь судно. А що, коли воно тече до якого-небудь підльодного озера?» Він згадав, як сейсмолог розповідав про товщину льодовика — в деяких місцях вона сягає більше двох кілометрів. От і бовтайся в озері, коли над твоєю головою така товща льоду!

Спробував вернутися. Але потік не давав і кроку ступити назад. Довелося йти за течією. Довго брів Панас, аж утомився. Одежа намокла, обважніла, та ще й сумка з вибухівкою обтяжувала. «Коли б хто отам зверху сказав, — думав хлопець, — що під льодовиком вирує потік, нізащо б не повірив…»

А річка текла все далі й далі. На поворотах її Панас натикався на береги — то на лівий, то на правий, і невідомо було, чи то лід, чи відшліфований граніт. Нарешті відчув, що потік ніби стишується. Збільшилась глибина. Вода вже сягала йому під пахви. Порідшала темрява, очі вловлювали якесь невиразне світло. Воно посилювалося з кожним кроком, і ось річка вирвалася з льодяного тунелю на рівнину.

— Аж очам не віриться! — В захваті вигукнув Панас і вибрався на пологий берег. Вода стікала з його хутряного одягу, а він стояв зачарований і озирався навколо. Перед ним — скільки сягало око — простяглася рівнина, без льоду, без снігу, поросла якимись сизими кущами. Позаду лежав льодовик. Велетенською обривистою стіною, з якої дзюрчали потоки, він відгороджував цей дивовижний шмат землі. Задерши голову, Панас подивився вгору, прикидаючи в думці, чи можна туди видряпатись. Але верхнього краю льодовика не побачив: його закривали хмари. Глянувши на обрій, де рівнина зливалася з низьким хмарним небом, Панас подумав: «Невже ця оаза більша за оазу Бангера[1]? Цього не може бути».

Згодом він переконався, що відкрита ним оаза у кільканадцять разів більша.

Хлопець стояв і дивувався. Приємне, трохи прохолодне повітря вливалося йому в груди. Проте чому таке примарне світло? І звідкіля воно? Панас глянув навкруги. Над головою в нього тремтіло, мінилося, вигравало всіма кольорами полярне сяйво.

Юнак підійшов до сірого гладенького каменя, що лежав на березі, роздягся і викрутив хутряний одяг. Білизна була майже суха. Проте скинув і теж викрутив. Увесь час озирався, ніби хтось міг тут спостерігати за ним. «Та хто ж тут може бути? — невесело пробурмотів до себе парубок. — Люди? Звідки їм узятися?» Тієї ж миті він помітив… сліди. На стужавілому ґрунті добре видно було довгасті ямки, з одного кінця заокруглені, з другого розширені. «Скидається на ведмежі лапи, — подумав Панас, — але ж ішло наче на двох…» Придивившись, розрізнив пальці в розширеній частині. Хлопець швидко вдягнувся і пішов вздовж слідів, порівнюючи їх із своїми, його крок був майже вдвічі більший, а ступня, мабуть, чи не втричі. Але ж він взутий в унти… Слід довів його до кам’янистої стежки і пропав. «Невже в цій оазі, серед льодовиків, живуть людиноподібні істоти? — подумав Панас. — Не може цього бути. Це неймовірно. Мабуть, якась експедиція тут висадилась. Але чому ж