День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

— Крастимуть вас, містер Острожний…

Фред розчинив двері, пропускаючи Павла до невеличкого холу.

— У цій шафі ваш одяг, сер, — Фред показав на розсувні дверцята вмонтованої в стіну шафи. — Праворуч по коридору — санітарні служби. Душ працює постійно.

— Чи можу я затримуватися після роботи? — запитав Павло. Його починало дратувати, що над ним тяжітиме кимось установлений режим і Фред щодня нагадуватиме про це.

— Працювати тут можете хоч до ранку, — офіційно повідомив Фред. — Я теж люблю працювати вночі, як ви. Я про це знав з самого початку.

— Знали? — здивувався Павло. При неоновому освітленні обличчя в Гаррелсона було неприродно біле, і тільки очі, повні молодечого шалу, виказували його енергійну натуру. — Звідки й що саме ви про мене знаєте?

— Щиро? — якось буденно мовив Гаррелсон і вперше приязно подивився на Острожного, легенько почісуючи нігтем над білуватою бровою.

Павло витримав паузу.

— Звісно, про таке не питають, — заговорив Фред і пройшов до наступних герметичних дверей. — Тут ваш кабінет. Якось не випадає знайомитися у передпокої, - Фред зупинився посеред просторої кімнати з штучним пейзажем за широким примарним вікном.

«До чого тут усе знайоме», — вражено подумав Острожний, оглядаючи затишне помешкання з широкою паркетною дубовою клепкою, велетенським двотумбовим столом, покритим горіховим шпоном. Стелаж з книгами, що займав стіну напроти столу, був зібраний з дубових дощок. Два просторих крісла з штучної шкіри й з мідними заклепками на хвилястих спинках. Навіть бронзова люстра з натертим до блиску листячком, пуп’янками зав’язі й матовими кришталевими пелюстками якогось білого квіту, навіть штори й підставки для квітів — усе навіювало спогади про щось бундючне й зарозуміле. «Та це ж квартира Черепа! — Світлі промінчики сміху заяскріли в Павлових очах. — Тут мав працювати Іван Антонович Череп, і кабінет скопіювали з його домашніх апартаментів. Думав сидіти тут Череп, а доведеться звикати Острожному. Напишу додому — не повірять».

— Тут усе влаштовано за моїм проектом, — пояснив Фред. — Росіяни люблять старовину. Я не помилився в смаках?

— Усі люблять старовину, яка зроблена руками великого майстра. — Павло думав про Черепа, який намагався влаштувати у своїй квартирі антикварний магазин. — Ви б теж не відмовилися, чи не так?

— Я люблю старовину. Але мені здається, що я вам не догодив. Ви погляньте сюди, сер. — Фред показав на широку шафу, що стояла ліворуч від столу.

Вона була схожа на кахляну піч з тонким плетивом дикого винограду. Насправді це був шедевр невідомого майстра, який довгі місяці тупцяв перед дошками з дерев’яним молоточком і долітцями найрізучішої криці. Майстер, мабуть, нашіптував щось своїми тихими й терплячими устами, вкриваючи столітню грушу лапатим листом винограду. І кожен вузлик на лозі, кожна ягідка пружного кетяга промінилась і кидала тінь на завощене тло дерева, як при низькому вечірньому сонці.

— Де ви купили це? — запитав Павло. — Невже все зроблено на ваше замовлення?

— Мені пощастило придбати це в антикварній лавці, - відповів Фред. — Рідня колишніх емігрантів спродує старовину, віддаючи перевагу пластику. Мені здається, що й душа таких людей схожа на міхурець із кольорового нейлону. Недарма у нас називають таких слабкодухими, бо вони справді не здатні до великих страждань і впертого чекання. Ці люди або байдужі до чужої біди, або при найменших труднощах кричать про трагедію власного життя. Майстер, який створив це диво, був великою людиною. Шкода, що стара Росія не помічала майстрів.

— Ви добре знаєте Росію? — швидко запитав Павло, і Фред зрозумів: його слова зачепили Острожного за живе.

— Я не був там, але вірив книгам, — тихо одказав Фред і миролюбно запропонував: — Давайте поп’ємо чаю. Нам треба якось обживати свою лабораторію.

— Не заперечую, — погодився Павло. — А я можу привести сюди дружину? Я хотів би їй показати це диво.

— На жаль, сер, ваша дружина зможе сюди ввійти лише перед від’їздом додому.

Павло сів біля низенького столу, де білими мушлями стояли напівпрозорі чашки на майже пласких блюдцях. Фред вмикав електросамовар.

— Чесно кажучи, я просився до містера Макларена, але Вундстон порадив попрацювати у вашій лабораторії, бо, мовляв, відкриття хвилі гравіталу за вами. Отже, звання доктора у мене в кишені.

— Ви прийшли сюди тільки за цим? — запитав Павло, згадуючи свого аспіранта Петра Гулька. — Ви мене засмутили, Фред.

— Ви повірили в слова, а слова без конкретної роботи — це лише ідея, не підкріплена лабораторними дослідами, — без тіні образи додав Фред. — Я навіть здогадуюсь, з ким ви мене порівнюєте.

— Можливо, мій сум недоречний, але я не зустрічав ваших праць, Фред. Між тим ви вже зараз на такому рівні, що про вас повинен говорити вчений світ.

— Я працював у фірмі, яка не любить рекламувати своїх співробітників. Ви, напевне, здогадуєтесь, про кого я кажу?

— Ні, мене це не обходить. Я хотів лише уточнити: мою біографію ви теж вивчали в тій фірмі?

— Я керувався одним: легше працювати з тим, кого знаєш, — ухилився од відповіді Фред. — Оскільки я лаборант, то повинен знати свого шефа.

«Молодий, здоровий, — оцінював Павло жвавого Фреда. — Не інакше як мені його підшукали генерали. Напевно, їм дуже хочеться підняти в океані гравіталовий шторм. Без вітру й грому. То може бути страшне цунамі, хвиля якого змете з материків усе, що ляже в перехрестя прицілу».

— Скуштуйте бальзам пустелі, - запропонував Фред, доливаючи в чай червонясту рідину. — Його готує наш кухар.

— Ви мешкаєте в гуртожитку? — поцікавився Павло, дивуючись, що раніше навіть не подумав про казарму внутрішньої охорони і гуртожиток і лаборантів. — Як вам подобаються умови?

— Зайдіть у гості. У кожного лаборанта свій блок. Іноді гнітить самотність, але я звик.

— При нагоді обов’язково провідаю, — пообіцяв Павло.

— Мене попереджали, що посланці Москви — страшенно недовірливі