Зоряний єгер - Григорій Євгенович Темкін

— Це в дорослих, капітане, — відгукнувся підбадьорений Фарро. — А мій син розібрав модель дискольота до останнього вузла, не встиг я йому вручити подарунок.

— І потім, час у даному випадку — поняття кількісне. Тим більше що в аборигенів ритм життя разів десь так у дванадцять вищий від нашого. Гадаю, те, що ми впали їм з неба на голову, для них наразі абсолютно незрозуміло й страшенно цікаво. Той-таки Чорний Циліндр. Який вони, як і ми свій, пізнають, руйнуючи. Тобто аналізуючи. Цей прояв цікавості на манір людини й є точкою дотикання, — закінчив думку Суханов. — Дивіться! — він кивнув на екран.

У модулі вже нікого не було; вочевидь, усе, що можна було звідти витягнути, аборигени вже витягли. Тепер перед модулем стояла горбкувата, неправильної форми куля з наскрізним отвором і загнутими металевими відростками, за які її відчайдушно розгойдували дві вібруючі від напруги бульби. Перед отвором виникла легка світна хмарка. Відтак хмарка загусла, налилася важкою, іскристою силою — і раптом перетворилося на тонкий, мов палець, промінь. Промінь упав на один з якорів, і лапа, запузирившись, переламалася навпіл.

— Ну що, переконалися, Фарро? — гмикнув Суханов. — Усе як у людей.

— Все як у дітей… — поправив Фарро.

І вперше з початку контакту посміхнувся.

Перекладено за виданням: ЮНЫЙ ТЕХНИК. — 1986. — № 4.

З гучним виляском розкрився гальмівний парашут. Космобот, немов кінь, якому на всьому ходу підтягли поводи, задер сріблястий краплеподібний ніс, скреготнув колесами по посадковій доріжці й зупинився.

До космобота неквапливо підповз величезний трейлер, присмоктався ребристим рукавом авторозвантажувача до люка під днищем.

Подали трап до носової частини корабля, відчинилися двері пасажирського салону. Люди квапливо ставали на сходинки ескалатора й завмирали, щоб зітхнути на повні груди й переконатися, що нарешті здійснили посадку. Опинившись на землі, вони починали нестримно посміхатися, притупувати, немов випробовуючи міцність бетонного аеродрому.

Молоденька чергова у блакитному льотному комбінезоні терпляче чекала їх у тіні під крилом космобота.

— Ласкаво просимо на Анторг, — співучо промовила вона, коли останній пасажир зійшов униз, і посміхнулася.

Захоплені від свіжого, живого повітря, дивовижно синього неба над головою, справжньої трави, що просунула пустотливі зелені язички у шпарки між бетонних плит, пасажири зааплодували. Дівчина зніяковіла, порожевіла, від чого на її обличчі ще помітніше виступили веснянки, з якими не могла впоратися ніяка косметика. Зібравши все своє самовладання, вона скоромовкою докінчила приготовану промову:

— Прошу вас пройти за мною в будівлю аеропорту, звідти після необхідних формальностей ви будете доставлені в готель «Турист», наразі єдиний готель нашого наразі єдиного на Анторгу міста. В «Туристі» вас ознайомлять з подальшою програмою.

Дівчина круто розвернулася і, досадуючи на себе за зайву соромливість, попрямувала в бік приземкуватої прямокутної будівлі з високою баштою. Зігнувшись під тягарем ручної поклажі, в яку, як повелося споконвіку, втиснули найважчі речі, пасажири метушливо попрямували за нею.

— Дивись, ген ті двоє, — генеральний директор тицьнув коротким пальцем в екран. Зображення здригнулося й затяглося сірими танцюючими брижами перешкод. Директор роздратовано ляснув по кришці монітора, й видимість відновилася. — Ось так завжди, всім усе робиш, про всіх думаєш, а до себе викликати майстра — руки не доходять.

Стас із удаваним співчуттям гмикнув. Вступ його насторожив. У колонії всі знали про вічно розладнаний монітор у кабінеті генерального директора і про його манеру починати неприємну або дражливу розмову зі скарг на «клятий апарат».

Зараз екран директорського монітора показував поле аеродрому, по якому нестрункою юрмою дріботіли за черговою новоприбулі. На найдальшому плані зображення виднівся краєчок космобота, що доставив з рейсового корабля на орбіті вантаж і пасажирів. Корабель за розкладом прилітав раз на півроку і затримувався всього на три дні, так що кожен приліт був для декількох сотень колоністів визначною подією. Начальники відділів чекали прибуття нових фахівців, дослідники сподівалися, що прийде давно замовлене устаткування, директор клубу мчав щодуху за довгожданим ящиком хай не з останніми-найостаннішими відеозаписами. Поки снував туди-назад космобот, спускаючи на планету контейнери з вантажем і піднімаючи на корабель видобуту за шість місяців анторгітову руду, поки колоністи розбирали посилки, зачитувалися листами від рідних і знайомих та терміново готували до відправки послання у відповідь, для транзитних пасажирів — фахівців, що летіли на інші планети, — влаштовувалася екскурсія по унікальному анторгському заповіднику.

За організацію екскурсії відповідав Ларго, генеральний директор, він узагалі відповідав за все на Анторзі, крім заповідника. За заповідник відповідав Стас. І тому йому, головному екологові планети, доводилося відкладати всі невідкладні поточні справи й дві доби водити екскурсантів по околиці лісу. Втім, на цю прогулянку він міг відрядити й свого заступника, мікробіолога Джима Горальськи, але це все одно не позбавляло його від найнеприємнішого: так званої «розмови за круглим столом». Правильніше було б назвати цю розмову тортурами, катуванням питаннями. На більшість питань Стас не міг дати відповідь, і слухачі розуміюче перезиралися й співчутливо посміхалися: мовляв, ясно, молодий хлопець, тільки-но з університету, все природно… Стас внутрішньо закипав від їх показної великодушності й ніяк не міг пояснити, що про Анторг він не знає майже нічого не тому, що лише рік тому закінчив університет і прилетів сюди, а тому, що він перший еколог, що будь-коли висаджувався на Анторг, і екологією Анторга ніхто — ніхто й ніколи — до нього не займався.

Однак лише через екскурсію Ларго навряд чи запросив би його до себе…

— Ось вони, — знову, але вже обережніше жестикулюючи, директор указав на екран, — здоровенний бородань і той, лисий, товстий, поряд з ним. Бачиш їх?

Стас похмуро кивнув. Він почав здогадуватися, до чого воно йдеться.

Директор помітив похмурий вираз його обличчя й вирішив не йти відразу в лобову атаку. Він відкрив холодильник, дістав запітнілу банку з ананасним соком, поставив перед Стасом.

— Пий. Добре в таку спеку… —