Зоряний єгер - Григорій Євгенович Темкін
— Ось я його й наводжу.
Ларго втомлено поморщився.
— Стасе, за ці роки на Анторзі були вбиті сотні тварин, це сумний факт, але я не повірю, що ще кілька підстрелених качок уплинуть на екологічну рівновагу. Зате людям, що живуть тут, і тобі в їх числі, це дріб’язкове порушення може принести відчутну користь.
— Це все, що ви хотіли мені сказати? — запитав Стас.
— Наразі все.
— Тоді мені пора. Даруйте, Ларго, я не можу виконати ваше прохання. Всього найкращого.
Стас різко піднявся з крісла, кивнув у спину директорові, що відвернувся до вікна, і вийшов з кабінету.
Від розмови з генеральним директором у Стаса залишився якийсь дивний і неприємний осад. Щоб відвернутися, Стас почав розбиратися у себе в робочому столі, відтак сходив пообідав у їдальню, потім повернувся в лабораторію і спробував читати, але думки його як і раніше вилися навколо ранкової розмови з Ларго. Він відчував свою правоту і водночас не міг позбутися незрозумілого відчуття, немов він був винен у чомусь перед директором.
У двері лабораторії неголосно постукали.
— Так-так, заходьте, — неуважно запросив Стас.
Двері відчинилися, і Стас побачив, що на порозі лабораторії стоїть незнайома чорноока дівчина з короткою темною косою.
— Мені потрібен головний еколог Кірсанов, — сказала вона, посміхаючись.
— Я — Кірсанов.
— Тоді здрастуйте. Наталя Сергієнко. — Дівчина рішуче простягла йому руку.
— Стас. Здрастуйте, Наталю, — він не без задоволення потиснув м’яку теплу долоню. — Чим можу вам придатися?
— Ні, це я чим можу вам придатися?
— Тобто як… — сторопіло пробурмотів Стас.
— А дуже просто, — задоволена справленим враженням, оголосила Наталя. — Я біохімік, прилетіла сьогодні вранці, гадала, працюватиму в хімлабораторії при шахті, а у відділі кадрів мені кажуть: ідіть в лабораторію екології, там вас давно чекають. Чекали?
— Авжеж, чекали, звісно, — зовсім розгубився Стас, — нам дуже потрібен біохімік…
— Тоді вводьте мене в курс справи, — зажадала Наталя.
… За годину Стас знав про нову співробітницю все, був зачарований нею і дякував долі за такий несподіваний і приємний подарунок: він справді подавав заявку на біохіміка плюс ще трьох фахівців, однак у найближчі рік-два жодної людини отримати не розраховував: надто великий був у колонії голод на людей. І насамперед фахівцями забезпечували шахту, оскільки економічний розвиток їх містечка залежав перш за все від видобування анторгіту.
Показавши Наталі лабораторію, Стас запропонував дівчині оглянути їхній сад.
— У вас є сад? — здивувалася вона.
— Власне, це не зовсім сад. Просто наша лабораторія стоїть на південній околиці міста, ліс починається кілометри за три звідси, зате підлісок, чагарники підходять буквально до наших стін. Небезпечного для людини в тутешній природі наразі нічого, слава богу, не виявлено, і ми проти такого близького сусідства не заперечуємо. Так навіть зручніше вести дослідження.
Вони вийшли через двері зі зворотного боку збірного будиночка, що служив приміщенням для лабораторії й часто житлом для її співробітників. Усюди тягнулися зарості густо переплетених кущів, схожих на сибірський стелюх.
Подекуди серед зелені листя проглядали дрібні білі й блідо-рожеві суцвіття.
— Зараз я вас із деким познайомлю. Ксюте, ходи сюди, Ксюте! — покликав Стас.
У кущах щось агукнуло, шумно завовтузилося, тріщачи гіллям, і на дворик перед еколабораторією вискочила мавпа.
— Ходи сюди, мій хороший, давай, давай! — Стас дістав з кишені припасене яблуко і простягнув тварині.
— Ой! — вигукнула Наталя. — Та це ж справжній шимпанзе!
Спритно перебираючи короткими задніми й непомірно довгими й сильними передніми лапами, істота підскочила до Стаса і вже зовсім по-мавпячому вихопило у нього пригощання.
І лише коли тварина відкрила рот, щоби з’їсти ласощі, стало видно, що це зовсім не земний шимпанзе. У довгастій пащі не було ані іклів, ані взагалі будь-яких зубів. Замість них під м’ясистими губами відкрилися чотири щелепи, дві верхні і дві нижні; вони нагадували кістяний конус, поздовжньо розпиляний на чотири рівні частини. Узявши про всяк випадок Стаса за рукав, Наталя заворожено спостерігала, як щелепи розкрилися, немов розсунулися губки лещат, істота сунула в утворену шпару яблуко і почала енергійно жувати, рухаючи щелепами вперед-назад, причому всі чотири щелепи рухалися відносно одна одної цілком асинхронно.
— Ви його не бійтеся, Наталю. Ксют у нас хороший, еге ж, Ксюте? — Стас погладив тварину, вона вдоволено рохнула, стулило губи і знову стала майже цілком схожа на звичайну земну мавпу. — Якщо хочете, можете його погладити.
Наталя боязко простягла долоню, провела по довгій шерсті. Шерсть виявилася жорсткою, збитою патлами. Наталя відсмикувала руку й крадькома від Стаса обтерла її об штани.
— Ні, все ж він якийсь…
— Ну ось, чому ми так улаштовані? — засмутився Стас. — Хочемо, щоб усе було «за образом і подобою». Який тут, до біса, контакт! Цей осоружний, цей слизький, цей мерзенний… Навіть Ксют — ніби зовсім з вигляду мавпа — всі йому спочатку: «Ах, який милий! Ах, який кумедний!» А як побачать, що жує він не впоперек, а вздовж — усе, кінець захопленням.
— Не сердьтеся, Стасе. — Наталя винувато зазирнула йому в очі. — Він мені подобається.
Дівчина, чарівно зморщивши носик, вже сміливіше погладила мавпу по голові.
— Я рада, Стасе, що працюватиму у вас, а не на шахті, хоча й витратила півроку на курс із анторгіту.
— Як, ви приїхали за цільовим запитом із шахти?
— Авжеж, звісно. Але тепер дуже
