Зоряний єгер - Григорій Євгенович Темкін

До Стаса нараз дійшло, що по-іншому розпорядилися не обставини. Наказати начальникові шахти віддати комусь спеціально виписаного з Землі біохіміка міг лише Ларго. Стас зрозумів, що потрапив у пастку: він мусив або виконати прохання Ларго, або відіслати дівчину назад. Якби він здогадався про все першої миті, можливо, він би і зважився відмовитися від біохіміка. Але не тепер. Стас подумав, наскільки генеральний директор хитріший і досвідченіший від нього…

— А, Стасе! — Генеральний директор зобразив голосом приємний подив. — Які новини?

— Мої умови, — Стас розлючено задихав у рурку, — полювання за всіма правилами, беззастережна дисципліна, зброя гладкоствольна, по дві качки на людину.

— Звісно, Стасе, як скажеш, — поспішив погодитися Ларго.

— Хай чекають мене на шосту ранку внизу, в готелі. Все.

Шелестячи по соковитій луговій траві, рафт — усюдихід на повітряній подушці — перетнув галявину і м’яко опустився біля самих дерев. Розчинилися дверцята, звідти один за одним вилетіли три об’ємисті рюкзаки. Услід з кабіни виплигнув Стас, у високих шнурованих черевиках, комбінезоні кольору хакі, з вузькою плоскою кобурою на правому стегні.

За Стасом на галявину колобком викотився лисий вантажовідправник.

— Вікторе, рушниці приймай, — пролунав із кабіни лункий бас головлікаря. Передавши Бурлаці потерті шкіряні чохли, він перекинув через підніжку довгі ноги і пружно зіскочив на землю. Роззирнувся. — Так, гарно. А тобі як, Вікторе?

— Благодать! — захоплено ляснув себе по стегнах Бурлака. — Точнісінько, як у нас під Рязанню: і трава та сама, й ліс майже такий. І звірина вся, кажуть, схожа, еге ж, Стасе?

— Схожа, — похмуро кивнув Стас. Він запхав руку в кабіну рафта, намацав на панелі потрібний тумблер, увімкнув. — Радіомаяк. Перевірте, нічого не забули?

Його супутники заперечно похитали головами, пригнічені сухим тоном еколога. Стасові стало ніяково за свою похмурість, і він вирішив їх підбадьорити.

— Що ж, коли так… — він з силою захряснув дверцята, — то з початком сафарі вас. Звідси підемо пішки. До річки неблизько, кілометрів двадцять п’ять, витримаєте?

«Важливі фігури» зраділи мов школярі, до яких уперше дружньо звернувся строгий учитель.

— Витримаємо! Ми народ бувалий!

— Ну, раз бувалий, то в дорогу! — Стас підморгнув їм, закинув за плечі рюкзак і зробив крок у ліс.

Ліс справді був вражаюче схожий на земній. Тягнули наввипередки до сонця свої зелені крони дерева; вузлами і зморшками колодовбилася на стовбурах потріскана шорстка кора; виглядали з ґрунту товсті пружні пальці кореневищ. Пахло чи то сирою деревиною, чи то грибами. А під ногами похрускувало лісове сміття.

Йти було неважко, ліс виявився не надто густим, ґрунт — достатньо сухим і твердим, і більшу половину шляху вони пройшли без зупинок, час від часу перекидаючись жартами, короткими зауваженнями. Відтак стало жарко, і розмови припинилися. Рюкзаки, що досі майже не відчувалися, помітно поважчали.

Стас подумав, що наразі його екскурсанти тримаються добре. Схоже, обидва були справді непоганими ходоками, вміли і пожартувати і помовчати коли треба. Жоден з них не запитав, чи далеко ще, — значить, уміють, хоч і начальники, бути веденими. Непогані хлопці. Коли б не ці обставини, він міг би з ними, далебі, подружитися. Трясця, і навіщо він лише погодився. Ну, не лежить серце до цього вимушеного полювання, і все тут. Як себе переконував: мовляв, нічого страшного, парою качок менше стане — їх до нього десятками відстрілювали. І, незважаючи на всі самовмовляння, все ж відчував себе паскудно. Чому, він знав: він порушив свій службовий обов’язок — замість того щоб охороняти, вів убивати.

Коли за черговою, напевно, стомільйонною на їх шляху галявиною блиснуло блакитне лезо річки, Стас чи то прохрипів, чи то прокашляв: «Прийшли…»

Не зображаючи більше невтомних, Грауфф і Бурлака скинули рюкзаки і тут-таки розтягнулися де стояли. Стас улігся під дерево, ноги закинув на свій рюкзак, а голову прилаштував на кореневищі. Всі троє лежали й мовчали, насолоджуючись відчуттям дивовижної легкості в тілі, порівнянної хіба що з відчуттям невагомості.

Повністю розслабившись, Стас кожною клітинкою вбирав благодатний кисень, який весело й завзято розносила по тілу кров, до цього стиснута в судинах перенапруженими м’язами. Його підопічні лежали із заплющеними очима і блаженно сопіли. Обличчя загострилися, осунулися. У Грауффа борода почала розповзатися по щоках сивою щетиною. На чолі в Бурлаки чорніли патьоки — видно, розмазав брудними руками піт.

Стас звівся на ноги, і по спині прокотилася хвиля болючої й водночас млосно приємної втоми.

Він ривком розв’язав вузол на рюкзаку, запустив у нього руку, витягнув пакет із наметом. Дістав з кишеньки короткий шланг. Надувати намет самому було незручно, але Стас, повагавшись секунду, вирішив дати своїм підопічним відпочити. Незабаром на невеликому пагорбі, за яким анторгський ліс обривався, галантно пропускаючи гінку, в тугих округлостях закрутів річку, заколихало оранжевими стінками п’ятигранне шатро.

Відкинувши клапан дверей, Стас опустився колінами на край надувної підлоги і з задоволенням роззирнувся. У наметі було не надто просторо, він ще не встиг провітритися, і всередині злегка пахло вогкістю й пластмасою, проте Стас відчував, що на душі полегшало. Ні, не тому, що тепер можна було сховатися від негоди чи небезпеки: прогноз на найближчий тиждень чудовий, а крупних хижаків у лісі ніхто ніколи не зустрічав. Стас подумав, що це радше інстинктивний, від далеких предків успадкований потяг до житла — хай найменшого, найвутлішого, — але все-таки зі стінами й дахом над головою.

— Вам допомогти, Стасе? — просунувши в намет лису голову, поспитав Бурлака. — Ага. Зараз я затягну речі. А Глен тим часом приготує повечеряти.

Сонце занурило в річку темно-червоний бік, у лісі вже западала ніч, але на галявині перед наметом було світло й затишно. На розстеленому аркуші паперу лежала гора бутербродів, фрукти, стояла захоплена передбачливим Бурлакою пласка пляшка альдебаранського лікеру. Бутерброди були свіжими, лікер — ароматним, а Стас продовжував відчувати скутість, думка про заборонене полювання підточувала настрій уїдливим хробачком.

— На Фарголі мені одного разу випало полювати на трекаба, — згадував, зручно спершись ліктем на напівпорожній рюкзак, Бурлака. — Ви бачили трекаба, Стасе?