Багато, багато, багато золота… - Микола Васильович Білкун
Наступного дня газета “Голос нації” друкувала некролог. Якось воно сталося так, що молодий талановитий журналіст Боб Стівен, автор інтерв’ю, — він брав його в Осандри, — раптом покінчив життя самогубством за день до власного весілля. Газета розповідала про сльози невтішної нареченої, жодним словом не пов’язуючи смерть Боба з уміщеним в газеті інтерв’ю, але Гартман не оцінив такого благородства газети. Газета словом не обмовилася про наступний процес “Осандра проти Живокіста”. Гартмана не зворушили навіть сльози невтішної нареченої. Він тут-таки потелефонував Стіву і хазяйським тоном звелів йому починати процес проти “Голосу нації”.
Не встиг Гартман порозмовляти по телефону з адвокатом, як йому доповіли, що до нього рветься якийсь Осандра.
— Хай зайде! — звелів Гартман.
Йому хотілося трохи розважитись. Якщо цей тип зчинить таку ж істерику, як тоді, в номері готелю, буде над чим посміятись і буде що розповісти Живокістові.
Але Гартман помилився. В Осандри зовсім не було войовничого настрою. Худий, висхлий, якийсь приречено похмурий, він стояв перед Гартманом і бгав у руках вицвілий берет. Гартман запросив його сідати, але Осандра не сів.
— Містере Гартман, я обійшов двадцять адвокатів, і ніхто з них…
— У мене не адвокатська контора, містере Осандра, ви, мабуть, помилились.
— Ні. Я не хочу процесу, я відмовляюся від усього.
— Але вам ніхто нічого не пропонує, — поклав ногу на ногу Гартман.
— Я розумію. Та коли потрібні які-небудь свідчення на користь містера Живокіста… Я тоді так необережно…
— Що “необережно”?
— Необережно дозволив собі сказати про містера Живокіста. В усьому винен той пройдисвіт журналіст…
— О містере Осандра, чи ж личить вихованій людині вести мову таку, про мертвих говорять гарне або нічого.
— Так, я знаю. Бог скарав його. Але…
— Але вас цікавить, чи бог не скарає вас? Ні, вас він не скарає. У бога доволі інших справ.
— Дякую вам, містере Гартман. І ще я хотів нагадати, що коли будуть потрібні мої свідчення…
— Коли будуть потрібні ваші свідчення, ми вас розшукаємо. У вас усе?
Осандра переступав з ноги на ногу.
— Ви приїхали сюди в метро? — раптом запитав Гартман.
— Так, я приїхав метро.
— Вважаю своїм обов’язком відшкодувати ваші транспортні витрати.
За тими словами Гартман тицьнув Осандрі кілька центів. Приємно дати милостиню колишньому мільйонерові…
ЖИВОКІСТ У ЗЕНІТІ
Здавалося, Живокіст досяг усього, про що тільки міг мріяти. Дарлінг на уламках своєї величі, багатства і політичної могутності агонізував: “пластмаси, хімічна сировина, безліч виробів, проміжним продуктом для яких були газ і нафта, все це замінилося пластролом, який все більше і більше опановував не тільки внутрішній, але й світовий базар. Бензоколонки з літерою “Д” залишилися тепер хіба що десь у глибині країни, на другорядних дорогах, куди ще не досягли поки що молодці Ферча й де агенти Гартмана не встигли докласти рук. Живокіст міг тепер гребти золото де завгодно і як завгодно. Він навіть напевне не знав, хто йому приносить більше багатства— Мідаси-роботяги з дна моря і глибин землі чи біржа. Тепер не тільки “Незалежна газета” писала про те, що слід політичну владу віддати до рук тому, в чиїх руках влада економічна. Якась бульварна жовта шавка називала, надриваючись, Мечислава Живокіста “фюрером”, “рятівником нації” і закликала надати йому всю повноту влади.
Так, Живокіст був у зеніті своєї слави, але задоволення він не відчував. Доки в Рожевій оселі, в резиденції президента буде сидіти не він, Мечислав Живокіст, а інша людина, справу не можна вважати завершеною. Незабаром вибори президента. Колись передвиборча лихоманка охоплювала всю країну. Бегемот[1] боровся з верблюдом.[2] Кандидати на пост президента їздили з кінця в кінець велетенської країни, обіцяли золоті гори своїм виборцям, цілували дітей своїх виборців, гладили песиків своїх виборців і взагалі вели себе так, ніби не було для них на світі дорожчих людей, ніж їхні виборці.
Потім підраховували голоси, хтось перемагав, хтось зоставався переможеним. Переможець переселявся до Рожевої оселі, переможений збирав сили, щоб узяти реванш через чотири роки, обіцянки не виконувались, і все повторювалось через чотири роки в тій же послідовності.
Поки на горизонті не з’явився Живокіст, усе йшло як і мало йти. Теперішній президент Губерт висунув свою кандидатуру ще на один термін від партії “бегемотів”, його конкурент Джон Квокс балотувався на пост президента вперше, від партії “верблюдів”. До речі, у Квокса було чимало шансів стати президентом. Молодий, енергійний, з досить прогресивними поглядами, він не просто сіяв обіцянки. Володіючи вугільними шахтами, він дещо поліпшив умови роботи та життя шахтарів, і це не могло йому не створити популярності.
Люди чомусь дуже швидко забули про те, що поліпшення умов праці та життя шахтарів було проведено за рахунок їх самих. Обиватель зупиняється перед упаковкою факту, сам факт його не цікавить.
Але одного чудового дня Живокіст допоміг містерові Квоксові позбутися не тільки вугільних шахт, але й надії стати президентом. Теоретично політичний горизонт Квокса не повинен би був захмаритись, бо згідно з існуючою конституцією президентом міг стати кожен громадянин — корінний мешканець країни. (На емігрантів цей закон не розповсюджувався, на їхніх дітей, навіть народжених тут, на місці, теж, отже, в Живокіста не було ніяких шансів стати президентом за існуючої конституції).
Але практично Джон Квокс міг знімати свою кандидатуру. В нього не було грошей, щоб