Фундація та Земля - Айзек Азімов

Пелорат щось дуже повільно й силувано сказав, і троє роботів в унісон кивнули головами.

— Що це було? — спитав Тревіз.

— Я сказав, що розмовляю не дуже добре, але спробую. Попросив трохи часу. Отакої, старий друже, це страшенно цікаво.

— Це страшенно розчаровує, — пробурмотів Тревіз.

— Розумієте, — пояснив Пелорат, — кожній населеній планеті в Галактиці вдається виробити власну версію галактичної мови. Є мільйон діалектів, деякі з них майже неможливо зрозуміти, але їх усі об’єднує розроблений галактичний стандарт. Якщо цей світ двадцять тисяч років був ізольованим, його галактична мала настільки віддалитися від решти, що стала б геть інакшою мовою. Але цього не сталося, і, можливо, тому, що соціальна система цього світу залежить від роботів, які здатні розуміти мову тільки так, як їх було запрограмовано. Замість перепрограмування мова лишалося сталою, і тепер маємо всього-на-всього дуже стародавній різновид галактичної.

— Це приклад стагнації розвитку в роботизованому су­спільстві. Як наслідок, воно змушене вироджуватися.

— Але, любий друже, — заперечив Пелорат, — підтримування відносної незмінності мови не обов’язково є ознакою виродження. У нього є переваги. Наприклад, можливість прочитати документи, яким століття й тисячоліття, що надає тривалої актуальності та ваги історичним свідченням. У решті Галактики мова імперських постанов часів Гарі Селдона вже набуває привабливої старомодності.

— І ви знаєте цю давньогалактичну?

— Не те щоб знаю, Ґолане. Просто, вивчаючи давні міфи та легенди, я вловив її структуру. Лексика не надто відрізняється, але відмінки інакші, а ще тут є ідіоматичні вислови, яких ми більше не вживаємо, і, як я вже казав, повністю змінилася вимова. Я зможу перекладати, але не дуже добре.

Тревіз важко й тремтливо видихнув:

— Маленька удача — це краще, ніж нічого. Продовжуйте, Янове.

Пелорат обернувся до роботів, вичекав мить, потім знову глянув на Тревіза:

— Що мені їм сказати?

— Ходімо до кінця. Спитайте в них, де Земля.

Пелорат заговорив, роблячи паузи після кожного слова та експресивно жестикулюючи.

Роботи перезирнулися й видали кілька звуків. Тоді середній заговорив до Пелората, який відповів, розвівши долоні так, наче розтягував гумку. Робот щось сказав, так само ретельно розділяючи слова, як і Пелорат.

— Я не певен, що можу донести, що маю на увазі під «Землею», — пояснив Пелорат Тревізові. — Підозрюю, вони вважають, що я кажу про якийсь регіон на їхній планеті, і відповідають, що не знають такого.

— Вони називають цю планету, Янове?

— Найближче, що, на мою думку, вони використовують як назву, це «Солярія».

— Ви колись чули про неї у своїх легендах?

— Ні, не більше, ніж про Аврору.

— Що ж, спитайте в них, чи є якесь місце під назвою «Земля» у небі — серед зірок. Вкажіть угору.

Знову перемовини, і нарешті Пелорат обернувся:

— Все, чого я можу від них добитися, Ґолане, це що таких місць у небі немає.

— Спитай у цих роботів, скільки їм років, — запропонувала Блісс, — точніше, як довго вони функціонують.

— Я не знаю, як сказати «функціонують», — похитав головою Пелорат. — Насправді не певен, що знаю, як спитати «скільки». З мене не дуже добрий перекладач.

— Зроби що можеш, Пеле, любий.

Ще після кількох реплік Пелорат повідомив:

— Вони функціонують двадцять шість років.

— Двадцять шість років, — з огидою пробурмотів Тревіз. — Вони не надто старші за вас, Блісс.

— Так склалося, що… — випросталася була Блісс.

— Знаю. Ви — Гея, якій тисячі років. Хай там як, ці роботи не можуть говорити про Землю з власного досвіду, а їхні банки пам’яті точно не містять нічого, крім необхідної для функціонування інформації. Тож вони нічого не знають про астрономію.

— Можливо, десь на планеті є первісні роботи, — припустив Пелорат.

— Сумніваюся, — мовив Тревіз, — але спитайте в них, Янове, якщо знайдете слова.

Цього разу розмова була доволі тривалою, і зрештою Пелорат урвав її, розчервонівшись і видихнувши з помітним розчаруванням.

— Ґолане, я не сприймаю частину того, що вони намагаються сказати, але наскільки зрозумів, старших роботів використовують для ручної праці, й вони нічого не знають. Якби цей робот був людиною, я б сказав, що він відгукується про старших роботів зі зневагою. Ці троє кажуть, що вони домашні роботи і їм не дозволено старішати до того, як їх замінять. Саме вони тут справді в усьому розбираються — це вони кажуть, не я.

— Багато вони не знають, — пробурчав Тревіз. — Принайм­ні того, що ми хочемо знати.

— Тепер я шкодую, що ми так квапливо покинули Аврору. Якби ми знайшли там вцілілого робота, а ми б точно знайшли, бо в першого, якого я зустрів, досі лишалася іскра життя, він знав би про Землю з особистої пам’яті.

— Це якби в нього вціліли спогади, Янове. Ми завжди можемо туди повернутися, і якщо доведеться, собачі зграї чи ні, то повернемося. Але якщо цим роботам лише пара десятиліть, хтось тут мусив їх виготовити, і ці виробники, гадаю, мали бути людьми. — Він обернувся до Блісс. — Ви точно вчували…

Але вона підняла долоню, змушуючи його замовкнути, і на обличчі її з’явився напружений і уважний вираз.

— Іде, — тихо мовила вона.

Тревіз розвернувся обличчям до пагорба, і з-за нього спершу з’явилася, а тоді покрокувала до них непомильно людська постать. Вона мала бліду шкіру, довге та світле волосся, що трохи стирчало обабіч голови. Обличчя було похмуре, але на вигляд доволі юне. Голі руки та ноги були не надто м’язисті.

Роботи розступилися перед постаттю, і та попрямувала вперед, доки не зупинилася поміж ними. Тоді заговорила ясним приємним голосом, і попри архаїчний слововжиток, слова лунали галактичним стандартом і були цілком зрозумілими:

— Привіт вам, пілігрими з космосу. Чого ви хочете від наших роботів?

6

Тревіз не повівся гідно й доволі нерозумно бовкнув:

— Ви говорите галактичною?

— Чому б і ні, якщо ми не німі? — з похмурою усмішкою відповіли йому.

— А ці? — Тревіз указав на роботів.

— Це роботи. Вони говорять нашою мовою, як робимо і ми. Однак ми є із Солярії і слухаємо гіперпросторові перемовини зовнішніх світів, тож навчилися вашої манери мовлення, подібно до наших попередників. Наші попередники залишили описи мови, але ми постійно чуємо нові слова та вислови, які змінюються з роками — ви, поселенці, множите і світи, і слова. Чому це ви здивовані, що ми розуміємо вашу мову?

— Я не мав бути. Перепрошую. Просто після розмови з роботами не очікував почути в цьому світі галактичну.

Тревіз вивчав солярійця. Чи солярійку? На аборигені була тонка біла одежа, вільно накинута на плечі, з великими отворами для рук. Спереду одяг відкривав голі груди та пов’язку на стегнах. Окрім пари легких сандалій, на ньому більше нічого не було.

Тревіз справді не міг визначити, чоловік це чи жінка. Груди були точно чоловічі, але безволосі, а під тонкою пов’язкою на стегнах ніщо не випиналося.

Тревіз обернувся до Блісс і тихо мовив:

— Це все одно може бути робот, але дуже схожий на людину…

— Тут розум людський, а не роботичний, — мовила Блісс, майже не ворушачи губами.

— Однак ви не відповіли на наше перше питання, — сказав солярієць. — Ми вибачимо вам невдачу і спишемо її на ваше здивування. Зараз