Фундація та Земля - Айзек Азімов

в чому це лестило: Тревізові здавалося, ніби вони вже просто визнали, що депутат знає, що робить, і не потребує ані нагляду, ані заохочення. Як на те пішло, Тревіз здобув достатньо досвіду після першого разу, тож уже більше покладався на комп’ютер та відчував, що тому потрібно менше нагляду, якщо потрібен узагалі.

Показалася ще одна зірка — яскрава й не зазначена на галактичній мапі. Ця друга зірка була яскравіша, ніж та, дов­кола якої оберталася Аврора, тому й те, що її не було в комп’ю­тері, було показовіше.

Тревіз чудувався давнім традиціям. Можна було стиснути чи геть викинути зі свідомості цілі століття. Забуттю підлягали цілі цивілізації. Однак посеред цих вирваних із цивілізацій століть могли зберегтися один чи два факти, які пам’ятали неспотворено — як-от ці координати.

Якийсь час тому він поділився цією думкою з Пелоратом, і той одразу відповів, що саме це й робить вивчення міфів та легенд таким втішним.

— Фокус у тому, — пояснив Пелорат, — щоб дізнатися чи визначити, які конкретно складники легенди відповідають достовірній істині у її основі. Це нелегко, і різні міфології, найпевніше, обиратимуть різні складники; зазвичай це залежить від того, чому саме випаде пасувати їхньому конкретному тлумаченню.

Хай там як, зірка розташовувалася саме там, куди вказували Деніадорові координати з поправкою на час. Тревіз тієї миті готовий був закластися на чималеньку суму, що третя зірка також виявиться на місці. І якщо це так, Тревіз готовий був запідозрити, що легенда не брехала й про існування загалом п’ятдесяти Заборонених світів (попри підозріло кругле число), і замислитися, де ж інші сорок сім.

Придатний для життя Заборонений світ і справді обертався довкола зірки, й цього разу його присутність не збурила в грудях Тревіза навіть брижі здивування. Він вивів «Далеку зірку» на повільну орбіту над ним.

Хмарний шар здавався достатньо розрідженим, щоб добре роздивитися поверхню з космосу. На планеті була вода, як і майже в усіх придатних до життя світах. Тут розкинувся тропічний океан без жодного острівця й два таких самих полярних.

В одному місці на середніх широтах виднівся більш-менш звивистий континент, який оперізував світ, подекуди утворюючи затоками з обох боків вузькі перешийки. В іншому на тих самих широтах суходіл розпадався на три великі частини, кожна з яких була товстішою з півночі на південь, ніж протилежний континент.

Тревіз шкодував, що не знається на кліматології, щоб зуміти за цією картиною передбачити можливі температури та пори року. На мить він жартома замислився, чи не наказати розібратися із цим комп’ютеру. Утім проблема була не в кліматі.

Набагато важливіше, що комп’ютер знову не виявив випромінювання технологічного походження. Телескоп казав Тревізові, що планета не була занедбана й не демонструвала ознак спустошення. Суходіл майорів відтінками зеленого, однак не помітно було ані міських районів на денному боці, ані вогнів на нічному.

Ще одна планета, де вдосталь будь-якого життя, крім людського?

Тревіз постукав у двері іншої спальні.

— Блісс! — покликав гучним шепотом і постукав знову. Почувся шурхіт.

— Так? — озвався голос Блісс.

— Ви б не могли підійти? Мені потрібна допомога…

— Зачекайте хвильку, я хоч трохи приведу себе до ладу.

Коли вона зрештою вийшла, вигляд у неї був бездоганний, як і завжди. Тревіз відчув легке роздратування, що його змусили чекати, депутата ж бо мало цікавило, як виглядає Блісс. Але вони тепер були друзями, і Тревіз придушив свої емоції.

— Чим можу допомогти, Тревізе? — спитала вона з усмішкою й ідеально люб’язним тоном.

Тревіз махнув на екран:

— Як бачите, ми проминаємо поверхню, схожу на ідеально здоровий світ із доволі густим рослинним покровом на суходолі. Але вночі немає вогнів, і технологічного випромінювання теж немає. Будь ласка, послухайте й скажіть мені, чи є тут тваринне життя. Якоїсь миті мені здалося, ніби я бачив отару худоби, але не певен. Можливо, це той випадок, коли бачиш те, що відчайдушно хочеш побачити.

Блісс «прислухалась», і обличчям її майнув щонайменше зацікавлений вираз:

— О так, удосталь тварин.

— Ссавців?

— Напевно.

— А люди?

Тепер вона, здавалося, зосередилася дужче. Минула ціла хвилина, а тоді ще одна, поки Блісс нарешті розслабилася.

— Не можу сказати. Мені постійно здавалося, ніби я вловлюю натяк на достатньо інтенсивний розум, щоб вважатися людським. Але настільки слабко й тимчасово, що я, напевно, просто вчувала те, що відчайдушно хотіла вчувати. Розумієте…

Вона замислено замовкла, і Тревіз підштовхнув її:

— Ну?

— Річ у тім, що я, здається, вловлюю щось іще. Я із цим незнайома, але не уявляю, щоб це було щось, окрім… — Її обличчя знову напружилося, й вона взялася так само зосереджено «слухати».

— Ну? — знову спитав Тревіз. Блісс розслабилася.

— Не уявляю, щоб це було щось, окрім роботів.

— Роботів!

— Так, і якщо я їх вловлюю, то точно маю зуміти вловити людей, але нічого не вчуваю.

— Роботи! — вторував, спохмурнівши, Тревіз.

— Так, — підтвердила Блісс, — і, наскільки можу судити, чимало.

3

— Роботи! — мовив Пелорат майже Тревізовим тоном, коли йому про них розповіли. Тоді легко всміхнувся: — Ви мали рацію, Ґолане, і я дарма у вас сумнівався.

— Не пам’ятаю, щоб ви сумнівались у мені, Янове.

— Що ж, старий друже, я не думав, що мені варто було це висловлювати. Я лише думав у глибині душі, що було помилкою летіти з Аврори, коли був шанс опитати якогось уцілілого робота. Але тепер ясно, що ви знали — тут нас чекає набагато щедріший їх запас.

— Анітрохи, Янове. Я не знав, радше знайшов випадково. Блісс каже, що з їхніх ментальних полів можна виснувати повну функціональність, а мені здається, що вони не могли б повноцінно функціонувати без нагляду та ремонту від людей. Але вона не помічає нічого людського, тож ми досі шукаємо.

Пелорат замислено вивчав екран:

— Це все ліс, чи не так?

— Переважно. Але є й вільні ділянки, які можуть бути луками. Річ у тім, що я не бачу ані міст, ані будь-яких вогнів уночі, ані випромінювання, крім термального.

— Тож людей усе-таки немає?

— Хотів би я знати. Блісс у кухні, намагається зосередитися. Я встановив умовний нульовий меридіан планети, що означає, що комп’ютер поділив її на широти й довготи. У Блісс є маленький пристрій, на якому вона натискає відповідні кнопки, коли помічає щось, схоже на незвичну концентрацію ментальної активності роботів: гадаю, про «нейронну активність» у цьому контексті говорити не варто — як і про будь-яку ознаку людської думки. Пристрій під’єднано до комп’ю­тера, що визначить, на якій це широті й довготі, і ми дамо йому обрати вдале місце для посадки.

Пелорат здавався стривоженим.

— Хіба це мудро — лишати такий вибір комп’ютеру?

— А чому ні, Янове? Це дуже компетентний комп’ютер. Крім того, коли ми вже не маємо підґрунтя, щоб обрати самостійно, чому б не дати спробувати комп’ютеру?

— Щось у цьому є, Ґолане, — пожвавився Пелорат. — У деяких найдавніших легендах згадано, як люди робили вибір, кидаючи кубики на землю.

— Справді? З якою метою?

— На кожній грані кубика надписували якесь рішення — «так», «ні», «можливо», «відкласти» і все таке. Уважали, що грань, яка під час падіння опинялася вгорі, дає пораду, до