Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Анатолій Григорович Михайленко

І я побачив…

Потріскані стіни стародавнього храму, застиглу пластику багаторуких ідолів… Біля стіни храму — дівчина, її постава повторює граціозні вигини кам’яних фігур. Вона й сама наче витончена статуя, коли б не тріпотів на ній од вітру полум’яний шовк і не тремтіли у волоссі пелюстки орхідей. Невловимий рух — ледь вигнулися пальці рук, ледь моргнуло лукаве око, ледь ступнула маленька ніжка. І дівчина попливла, підкоряючись ритмам чаклунської мелодії. Вони то наростали, ставали несамовитими, й тоді танцівниця перетворювалася на вогняний вихор, то млосно завмирали, і вона летіла пір’їною, торкаючись землі кінчиками пальців ноги.

Танок припинився раптово.

Я довго не міг прийти до тями. Андрій раніше за мене оговтався від подиву.

— Попереджати ж треба, — бурчав він. — А коли б я надумався притягти свого динозавра?

Коли Шолоро пішла, я спитав Андрія:

— Ну, зрозумів тепер?

— Та зрозумів, чого ж не розуміти.

І, зігнувшись, він підняв з підлоги щось біле. Я придивився уважніше — звичайна квітка індійської орхідеї…

Шолоро влаштувалася працювати санітаркою в дитячій лікарні. А через два тижні мені подзвонив Вовка Зайцев, завідуючий відділенням цієї лікарні, і хвилин п’ятнадцять точив баляндраси на теми рибалки та футболу. Я його трохи знав, тому попросив не тягти сірка за хвіст. І Вовка “відпустив сірка”: “По-перше, поясни мені, як вона це робить, а по-друге, скажи їй, щоб вона цього не робила”. Я помчав до лікарні.

Засмучений Володя розповів, що ось уже тиждень у всіх пацієнтів його відділення нічого не болить. Було дещо дивним бачити лікаря, пригніченого такою обставиною. Але Володя мав рацію: при відсутності симптомів неможливо поставити діагноз.

Викликали Шолоро.

— Але ж їм було боляче! — затято повторювала дівчина.

Зайцев терпляче тлумачив Шолоро, що таке біль і навіть пригадав красиву фразу: “Біль — сторожовий пес здоров’я”. Нарешті ми її умовили. І тоді Володя попросив:

— Покажи хоч, як ти це робиш.

Шолоро уважно подивилася на свого шефа і розвела руками:

— Але ж у вас нічого не болить.

— У мене голова болить. Через тебе, між іншим, — втрутився я.

Шолоро підійшла, зазирнула мені в очі, щось їй там не сподобалося. Вона поклала на мою голову прохолодні руки, вправно притисла пальчиками пульсуючі жилки на скронях. І я відчув блаженний стан спливаючого болю. Біль струменів тоненькою цівочкою.

— Здорово! — Тільки й спромігся вимовити Вовка Зайцев.

Очевидно, зцілення красномовно відбилося на моїй фізіономії.

Так Зайцев став нашим союзником.

У вересні Шолоро засіла за підручники. Вчилася вона розважливо. Якщо і є у чомусь моя заслуга, то це у тому, що я пробудив її цікавість. У неї виявилася чіпка пам’ять та здібності до глибокого аналізу.

…Андрійко стверджує, що я дурень, і що мені треба просто піти до шефа і все розповісти про Шолоро. Дзуськи. Не піду. Я тепер до шефа в кабінет тільки на білому коні, під звуки фанфар. А коли нічого не вийде, то ніхто й не дізнається.

Шолоро схудла, мала втомлений вигляд.

Було вирішено, що у травні вона залишить клініку. Дівчина ніколи не скаржилася, але від Володі я знав, що анестезіологи влаштовують їй істерики. Що доглядальниці розносять про неї плітки по місту. Але головне, що їй важко терпіти людський біль. Якось вона зізналась: “Краще б уже я нічого не вміла. Лише один раз і дозволили. Хлопчика оперували, без наркозу. Я біля нього сиділа, і ми розмовляли. Я йому й показувала мультики. Так тепер дітлахи не бояться операційної: там не боляче, там кіно…”

Скільки троянд буяло тієї весни! Ламалися гнучкі гілки, і пливли ніжні квіти нашою маленькою, замуленою річечкою. Оберемки троянд залишили випускники медінституту біля підніжжя пам’ятника загиблим на фронті колегам. А Шолоро поклала букет ромашок. І пішла на перший іспит, навіть не озирнувшись на нас із Андрієм. Ми самовіддано чекали її три години. Я хвилювався страшенно. Весь час тримав у кишені стиснуту в кулак руку.

І Шолоро одержала п’ятірку.

За два наступних іспити — теж п’ятірки.

Раннім червневим ранком бігла Шолоро на останній екзамен. У безлюдному ще парку поливали газони. По траві бігав веселий цуцик, рудий і капловухий. Він ганяв сердиту бджолу.

На вимитих бетонних плитах маленька дівчинка у рожевому платтячку з мереживом малювала крейдою велике сонце.

Шолоро стрімко збігла широкими сходами. Несподівано вона спіткнулася, підвернула ногу і незграбно впала. Від різкого болю перехопило подих.

— Тьотю, тобі боляче?

Шолоро підвела голову. Поряд стояла дівчинка в рожевому платті. Вона співчутливо дивилася на Шолоро, обтрушуючи вимащені крейдою рученята.

— Боляче. Але зараз мине…

— Звичайно, мине. Треба тільки зробити отак… — дівчинка присіла поряд з Шолоро, пухкими, як у немовляти, пальчиками обходила забиту кісточку. Різкий біль зник майже миттєво, зійшла синювата пухлина… Не вірячи своїм очам, Шолоро обережно поворушила ногою. Диво…

Дівчинка посміхнулась і змовницьки прошепотіла:

— Я завжди так роблю, коли заб’юся. А бабуся каже — треба йодом, чудів не буває.

— Як тебе звуть, дівчинко?

— Ася…

— Асенько, де ти живеш?

— Близько. Он мій дім.

— Асенько, люба дівчинко, я тобі напишу телефон, ти можеш мені подзвонити? Або хай мама подзвонить. Тільки обов’язково!

— Я сама вмію дзвонити. А ми з тобою будемо дружити?

— Ну, звичайно. Ми з тобою тепер будемо дружити довго-довго! Це твій песик?

— Еге ж, це Роб. Якщо хочеш, можеш з ним теж дружити.

— Авжеж, хочу. Я прийду сюди завтра вранці, і ти приходь. До побачення, Асенько! До завтра, Робе!

Наталя Паняєва

Я ЩЕ ПОВЕРНУСЬ ДО ВАС

Оповідання-феєрія

Глібов сидів у фотелі посеред майстерні і напружено вдивлявся в прихилену до стіни картину. На величезному полотні у бузково-багровій гамі мчали вершники. Дибився і хрипів фіолетовий кінь, косячи кривавим оком.

— Загнуздали!

Сіверський засовався у своєму кутку, але промовчав. У підвалі було похмуро. На підлозі повільно згасав відбиток світлого вікна.

— Мені не подобається, — по хвилі продовжив свою думку Глібов. — Ні.

Сіверський знову завовтузився на канапі. Ця протерта до дірок, заляпана фарбами і олією канапа, майже ніколи не бувала порожньою, приймаючи на свої заіржавлені поламані пружини то одного, то другого безпритульного. Та й сам Сіверський частенько змушений був підночовувати на цьому скрипучому мотлосі.

Глібов витяг із задньої кишені штанів маленький пістолетик-запальничку і пачку “Кемела”. У нього сьогодні був вільний день. Вранці зайшов до перукарні, а потім, посвіжілий і напахчений, довго блукав містом, доки не забрів до підвальчика свого приятеля художника.

Сіверський зрадів, побачивши Глібова, метушливо обнімав його, показував нові роботи,