Незвіданий світ - Артур Конан Дойль

— Наш юний друг знає навіть, де вони мешкають. Це, здається, неблизький світ?

— Миль із двадцять буде.

Самерлі застогнав.

— Щодо мене, то я туди, напевно, не доплентаюсь. Та й ті звірюки все ще не загубили наш слід. Я виразно чую, як вони квилять десь поблизу.

У темряві лісу і справді було чутно ляскання людей-мавп. Індіанці знову жахнулися.

— Мусимо тікати, і тікати якнайшвидше, — сказав лорд Джон. — Ви будете допомагати Самерлі, мій голубе. Індіанці понесуть наш багаж. Ходімо, поки вони ще не вгледіли нас.

Менше ніж за півгодини ми були вже в нашому притулку між кущами. Цілий день у напрямі нашого старого табору лунали збуджені голоси людей-мавп, але жодна з них не підходила близько, і потомлені втікачі — і червоні, і білі — мали змогу добре виспатись. Ввечері, коли я дрімав у солодкому півсні, хтось смикнув мене за рукав. Я розплющив очі й побачив Челленджера, що навколішках стояв коло мене.

— Ви ведете щоденник усіх цих подій, містере Мелоун, і, здається, думаєте його оприлюднити? — урочистим тоном спитав він.

— Я тут — тільки газетний репортер.

— О! Ви, може, чули невдалі дотепи лорда Джона щодо... щодо деякого... деякої схожості...

— Так, я чув.

— Зайве казати, що оголошення таких легковажних думок надзвичайно образило би мене.

— Я додержуватимуся самої правди.

— Лорд Джон часто висловлює химерні гадки. Він ладен абсолютно безглуздо витлумачити цілком зрозумілий факт пошани, яку нижчі раси завжди виявляють до тих, хто переважає їх силою або знанням. Ви стежите за ходом моєї думки?

— Уважно.

— Я покладаюся на ваш такт. А мавпячий король, — додав він після довгої паузи, — все ж таки цікаве створіння. У нього дуже оригінальне й тямуще обличчя. Ви помітили?

— Особа дійсно незвичайна, — погодився я.

І професор, заспокоївшись, знову ліг і заснув спокійним глибоким сном.

Ми сподівалися, що людиномавпи й гадки не мають про наш притулок у кущах, але, як незабаром виявилося, ми дуже помилялися. В лісі було абсолютно тихо, на деревах — жодного руху, та ми вже встигли пересвідчитися, які то хитрющі тварини і як терпляче вони вміють чекати слушного часу. Я певний, що хоч яка доля судилася мені в майбутньому, але так близько до смерті, як того ранку, я не буду ніколи. Ні, треба розповісти усе по порядку.

Прокинулися ми, виснажені хвилюваннями та вбогою їжею вчорашнього дня. Самерлі був заслабий, він ледве тримався на ногах, але це не заважало йому будувати купу планів на майбутнє — такий він був сповнений енергії. Порадившись, ми вирішили перечекати годину-другу, поснідати, що було конче потрібне, а потім обійти навколо центрального озера й добутися до печер, де, за моїми спостереженнями, знаходилися житла тубільців. Нам здавалося, що, привівши з собою врятованих нами бранців, ми могли розраховувати на привітний прийом, а потім, виконавши дане нам доручення й розгадавши всі таємниці Країни Мепл-Вайта, зосередити всі наші розумові здібності на вкрай болючій проблемі повернення додому. Навіть Челленджер схилявся до думки, що ми зробили все, що могли, і тепер нашим першим обов’язком буде поділитися нашими відкриттями з цивілізованим світом.

Наразі ми мали нагоду пильніше придивитися до індіанців. То були маленькі на зріст, моторні, жилаві чоловічки, з гарною будовою тіла, рівним чорним волоссям, яке вони перев’язували ззаду ремінцем, і в шкіряних пов’язках на стегнах. Безволосі обличчя їх були досить гарні й лагідні. Вони жваво розмовляли між собою незрозумілою нам мовою та раз-у-раз вказували один на одного, повторюючи: «Аккала» — певно, назву свого племені. Іноді вони сплескували руками і з ненавистю та острахом позирали на ліс, вигукуючи: «Дода! Дода!» Це, вочевидь, було ім’я їхнього ворога.

— Що ви скажете про них, Челленджере? — спитав лорд Джон. — Мені ясно тільки одне: невеличкий чоловічок перед вами, з голеним лобом, — то їхній вождь.

І справді, цей чоловічок тримався якось осторонь, а інші, звертаючись до нього, виявляли глибоку пошану. Він був наймолодший серед них, але мав гордовитий вигляд. Коли Челленджер поклав йому на голову свою здоровезну руку, чоловічок блимнув очима й відскочив від професора. Потім, притиснувши до грудей руку, він поважно випростався і кілька разів повторив: «Я Маретас». Тоді професор, анітрохи не зніяковівши, вхопив за плече найближчого індіанця і, повертаючи його на всі боки, ніби манекен в аудиторії, почав читати лекцію.

— Цей народ, — гримів він, — скільки можна судити з форми їхнього черепа, лицевого кута й багатьох інших ознак, не можна віднести до нижчих людських рас. Навпаки — ми мусимо поставити їх значно вище багатьох південноамериканських племен, які можна згадати. Я твердо впевнений, що тут, на плато, виникнення і розвиток цього племені були б неможливі. Між ними, людьми-мавпами та первісними тваринами — мешканцями цього плато — занадто велика різниця. Тому гадаю, що розвитися з останніх перші, безперечно, не могли.

— Тоді звідки ж, у біса, вони взялися? — спитав лорд Джон.

— Це питання, безсумнівно, викликало б палкі дискусії в наукових колах Європи і Америки, — відповів професор. — Я особисто додержуюсь іншої думки, — тут він випнув свої величезні груди й переможно озирнувся. — Я вважаю, що еволюція хребетних через місцеві умови відбувалася на плато в своєрідний спосіб: давні представники хребетних живуть тут поруч із новітніми формами. Отже, ми знаходимо таких сучасних створінь, як тапір — тварина з досить довгим родоводом, велетенська лань та мурахоїд, а поряд із ними плазунів юрської доби. Це все зрозуміло. Але ми маємо ще людей-мавп і оцих індіанців. Як наука може пояснити їхню присутність на цьому плато? Я особисто припускаю тільки одне: вони прийшли сюди із зовнішнього світу. В Південній Америці, ймовірно, існували якісь людиноподібні мавпи, які з давніх-давен емігрували сюди