Незвіданий світ - Артур Конан Дойль

відросло за час наших мандрів, безладно звисало круг його голови. Здавалося, одного дня було досить, щоб обернути найдосконаліший виріб сучасної цивілізації на найвідсталішого дикуна з Південної Америки. Поряд із ним стояв його пан — король людей-мавп. Як і казав Рокстон, то була достеменна копія Челленджера з тією лише відміною, що він був червоний, а не чорний, як професор. Та сама присадкувата, широка постать, ті ж таки важкі, широкі плечі, ті самі довгі, звислі наперед руки, така точнісінько блискуча борода, що змішувалась із волоссям на волохатих грудях. І тільки низький спадистий лоб та плаский череп людини-мавпи різко контрастували із високим чолом і чудово розвиненим черепом європейця. З усіх інших боків мавпячий король був якоюсь недоречною пародією на нашого професора.

Опис усього цього забрав чимало часу, але тоді всю картину я охопив просто за одну мить і одразу ж переніс увагу на драму, свідками якої ми стали. Двоє людей-мавп витягли з купки одного тубільця й поволокли його до кручі. Король дав сигнал, піднісши руку. Вони схопили людину за руки та за ноги і, розгойдавши, з жахливою силою жбурнули бідолашного в повітря над самою безоднею. Коли тіло зникло з очей, вся юрба, за винятком сторожі, кинулася до урвища. Запала коротка мовчанка. Потім почувся оглушливий радісний крик. Тварини плигали й крутилися, несамовито вимахуючи своїми довгими волохатими руками і щось вигукуючи. Заспокоївшись, мавпи відійшли відкраю плато і знову вишикувались у лави, як і раніше, чекаючи на нову жертву.

Настала черга й Самерлі. Двоє вартових узяли його за руки й поволокли наперед. Він розпачливо пручався, наче курча, яке збираються різати. Челленджер повернувся до короля й немов у нападі божевілля почав вимахувати перед ним руками. Людина-мавпа брутально відштовхнула його і похитала головою. То був останній рух, який він зробив свідомо. Лорд Джон вистрілив, і король, наче червоний лантух, незграбно опустився на землю.

— Стріляйте в натовп, синку, стріляйте! — кричав мій компаньйон.

У душі кожної людини є якісь не знані ще безодні. Я від природи маю добре серце, і очі мої не раз зволожувалися від вигляду пораненого зайця. А тут мене пройняла жадоба крові. Я стріляв, заряджав рушницю, стріляв знову, і моя жорстокість завдавала мені великої втіхи та радості. З нашими чотирма рушницями ми вдвох із Рокстоном чинили жахливі спустошення. Обидва вартові, що тримали Самерлі за руки, вже лежали на землі, а він стояв, похитуючись, як п’яний, не усвідомивши ще як слід, що знову вільний. Налякані людиномавпи метушилися, не розуміючи, звідки береться та смертельна буря, що так безжально нищить їх. Вони ламали руки, жестикулювали, верещали й бігали, перечіпляючись за вбитих. Нарешті всі вони з галасом сховалися піддеревами, покинувши на галявині купу трупів. Там лишилися самі бранці.

Швидкий розум Челленджера відразу оцінив становище. Професор підхопив під руку Самерлі, і вони кинулися до нас. Двоє вартових хотіли було переслідувати втікачів, але впали під кулями лорда Джона. Ми побігли назустріч своїм приятелям і передали кожному з них по рушниці. Та Самерлі був такий знеможений, що насилу тягнув ноги. Незабаром людиномавпи отямилися. Ховаючись за кущами, вони загрожували заскочити нам дорогу. Ми з Челленджером підтримували Самерлі під лікті, а Рокстон прикривав наш відступ, улучаючи в кожну голову, яка з’являлась із-за кущів. Милю чи дві тварюки бігли за нами назирці, а потім кинули переслідування, вочевидь, пересвідчившись у нашій силі та не бажаючи більше наражатися на кулі. Добувшись нарешті до табору, ми озирнулися — за нами не було нікого.

Так нам здавалося, але то була помилка. Щойно ми встигли зачинити колючі ворота в огорожі і, стиснувши один одному руки, простягтися на березі нашого струмка, коли біля входу залунали притишені кроки й почулися жалібні крики. Рокстон із рушницею в руках підбіг до воріт і відчинив їх. Розпластавшись на землі ниць, коло воріт лежали чотири маленькі червоні постаті бранців. Вони тремтіли від жаху і, здавалося, благали захистити їх. Проречистим жестом один із них показав на ліс, маючи на увазі, що там на нас чекає небезпека. Далі, кинувшись уперед, він оповив руками ногу лорда Джона і притиснув до неї обличчя.

— Чорт забирай! — скрикнув Рокстон, нервово крутячи свої вуса. — Що в біса робитимемо ми з цим народом? Підводься, хлопче, та забирай голову від моєї ноги.

Самерлі сидів і набивав тютюном свою люльку.

— Ми врятували їх, — сказав він. — Ви видерли нас усіх із пазурів смерті. Слово честі, то була добра робота.

— Надзвичайна! — гаркнув Челленджер. — Надзвичайна! Не тільки ми особисто, а вся європейська наука в цілому завжди дякуватиме вам за те, що ви для нас зробили. Скажу без вагань, що смерть моя або професора Самерлі дуже прикро позначилася б на історії зоології. Ви й наш юний друг зробили велике діло.

Він по-батьківськи всміхнувся до нас, але європейська наука була б неабияк здивована, коли б побачила свого обранця, свою красу та надію з довгим скуйовдженим волоссям, голими грудьми і в цьому дранті. Він сидів на землі, тримаючи між колінами одну з наших бляшанок і виймаючи пальцями здоровезний кусень австралійського законсервованого м’яса. Червоношкірий чоловічок глянув на нього і ще щільніше притиснувся до ноги Рокстона.

— Не бійся, хлопчику, — пестячи маленьку кошлату голову, сказав Рокстон. — Він не може спокійно дивитися на вас, Челленджере. І, далебі, це не дивує мене. Та ні ж бо, братику, він тільки людина, така сама, як і ми всі.

— Серйозно, сер? — обурився професор.

— Це — ваше щастя, Челленджере, що ви трохи не подібні до інших. Якби ви не були так схожі на короля...

— Знаєте, лорде Джоне Рокстоне, ви забагато собі дозволяєте.

— Адже це — факт.

— Я попрошу вас змінити тему. Ваші зауваження — недоречні й безтямні. Маємо подумати тепер, що робити з цими індіанцями. На мою думку, якби знати, де їхній дім, їх треба було б відвести додому.

— Тут немає нічого складного, — вкинув я. — Вони живуть у печерах по той бік центрального озера.