Незвіданий світ - Артур Конан Дойль
Уже зовсім поночі повернувся я до нашого сплюндрованого табору. Останнє, що я бачив, — червонуватий блиск вогнища Замбо. То була єдина світла точка в цілому світі внизу, так само, як і в моїй засмученій душі. Проте тепер я почувався краще. Мене заспокоювало те, що я спромігся надіслати листи. Хоч там що тепер із нами станеться, наші імена не загинуть разом із нашими тілами, а залишаться назавжди пов’язаними із наслідками нашої праці.
Моторошно було подумати про ночівлю в цьому бездольному таборі. Ще небезпечніше — спати серед хащ. Треба вибирати те або те. З одного боку, розважливість радила мені пильнувати, з другого — природа запевняла, що пильнувати я неспроможний. Я хотів був стеребкатися на дерево гінкго, та на його рівному стовбурі не було жодної вигідної гілки, і я, безперечно, впав би й скрутив собі шию, щойно почав би дрімати. Довелося злазити на землю й обмірковувати, що ж його робити. Нарешті, я затулив вхід до табору, запалив у трьох кутках його вогнища, хутко повечеряв і заснув міцним сном. Пробудження було незвичайним і вельми приємним для мене. Рано-вранці, коли тільки починало займатися на день, чиясь рука лягла мені на плече. Прокинувшись і простягнувши руку до рушниці, я скрикнув від радості — у холодному сірому світанку поряд із собою я побачив лорда Джона!
То був він, а разом із цим, то був і не він. Я залишав його спокійного, коректного, чепурно вдягненого. Тепер, блідий, з блискучими очима, він ледве зводив дух, як людина, що довго й прудко бігла. Його худорляве обличчя було подряпане й закривавлене; вбрання — пошматоване; капелюх — зник. Я здивовано дивився на нього, але він не дав мені часу поставити йому бодай одне запитання. Говорячи, він водночас нестямно перекидав усі наші пожитки.
— Мерщій, хлопче, мерщій, — гукав він. — Не можна гаяти й секунди. Беріть рушниці, обидві. Я візьму дві інші. Тепер — усі патрони, скільки поназбираєте. Напхайте повні кишені. Трохи їстівного. Вистачить і півдесятка бляшанок. Так. Не розпитуйте й не замислюйтесь. Рушаймо, або ми пропали.
Ще у півсні, нічого не розуміючи, я опинився в лісі, де, як навіжений, побіг слідом за ним. Під пахвами в мене були рушниці, а в руках — різні їстівні запаси. Він дерся крізь колючки та терен, аж доки не заглибився в саму гущавину хащ.
— Сюди, — промовив він, захекавшись. — Тут, я думаю, ми в безпеці. Вони, певно, прийдуть до табору. То буде їхня перша думка. Це мусить уразити їх.
— Що це таке? — спитав я, ледве зводячи дух. — Де наші професори? І на кого ви чекаєте?
— Людиномавпи! — скрикнув Рокстон. — Боже мій, що то за тварюки. Не говоріть голосно — у них довгі вуха й пильні очі, але, наскільки я можу судити, немає нюху. Через те, мені здається, вони нас і не викриють. Та де це ви були, мій голубе? Ви щасливо уникли нашої долі.
Кількома фразами я пошепки розповів про свої пригоди.
— Погано, — зауважив лорд, почувши про динозавра та про яму. — Для курорту тут місце негодяще. Та я, знаєте, доки ці чорти не схопили нас, і гадки не мав про тутешні можливості. Одного разу мене полонили людожери-папуаси, але проти цієї банди вони — справжні джентльмени.
— Як воно все трапилося? — спитав я.
— Це було зовсім рано-вранці. Наші вчені приятелі ще тільки потягалися і не вступали навіть у свої суперечки. Зненацька на нас кинувся дощ із мавп. Вони падали, мов яблука, з дерева. На мою думку, вони зібралися на дереві ще поночі. Я вистрілив і влучив одному з них у живіт, та не встигли ми отямитись, як опинилися на землі. Я назвав їх мавпами, але в їхніх руках були дрючки та каміння. Вони ґерґотали про щось поміж себе і нарешті зв’язали нам ліанами руки. Таких тварин, скільки я мандрую, мені ніколи не доводилося бачити. Людиномавпи — це ж якраз та ланка між людьми та мавпами, якої досі бракувало. Бодай би її бракувало завжди! Вони унесли кудись свого пораненого товариша — кров із нього юшила, як зі свині, — і посідали круг нас. На обличчях їхніх я бачив смерть. Вони здорові, з людину завбільшки, тільки значно сильніші. У них чудні, немов скляні, сірі очі під червоними кущастими бровами. Отак от сидять вони собі та ґерґочуть і ґерґочуть. Челленджер — не боягуз, а тут і він рознервувався. Він крутився й звивався, щоб звестися на ноги, гукав до них і вимагав, щоб вони кинули свої дурниці. Я думаю, він від несподіванки трохи з’їхав з глузду, бо лаявся і кляв їх, наче навіжений. Якби то було товариство його улюбленців-журналістів, навряд чи він мордувався би більше.
— Що ж зробили вони потім? — спитав я, захоплений дивною історією, яку Рокстон оповідав мені пошепки, раз-у-раз пильно роздивляючись навкруги і не пускаючи з рук рушниці.
— Я думав, що нам настав кінець. Але замість того все раптом змінилося. Вони поґерґотіли ще трохи, а тоді один із них підвівся й підійшов до Челленджера. Ви можете сміятись, мій голубе, але, слово честі, то були справжні близнюки. Я й сам не повірив би цьому, якби не бачив на власні очі. Людина-мавпа — їхній ватаг — була нашим Челленджером, тільки червоним. Вона мала усі зовнішні прикмети нашого друга, але всі вони були дещо перебільшені. Короткий тулуб, широчезні плечі, могутні груди, відсутність шиї, рудувато-червона хвиляста борода, кущасті брови, грізний погляд — одне слово, повний збіг! А коли людина-мавпа стала поруч із професором і поклала йому на плече свою лапу, схожість була просто разючою. Самерлі реготав, як божевільний, аж до сліз. Мавпи й собі реготали, якщо можна назвати так їхнє кудкудакання, а тоді схопили й потягли нас лісом. Вони не доторкнулися ні до рушниць, ні до патронів — певно, мали їх за щось дуже небезпечне, — зате забрали з собою все їстівне, що було на видноті. Ми з Самерлі подряпалися трохи дорогою, — бачите, які в
