Незвіданий світ - Артур Конан Дойль
Професор Самерлі був надто втомлений і замість суперечки завзято хитав головою — тільки так він міг показати, що не погоджується з жодним словом Челленджера. Лорд Джон скуйовдив свої кучері та сказав, що не бажає брати участі в дискусії, бо не належить ані до індіанців, ані до людей-мавп. Мені випало грати свою звичайну роль й повернути розмову на практичний і прозаїчний шлях, завваживши, що одного індіанця бракує.
— Він пішов по воду, — пояснив Рокстон. — Ми дали йому порожню бляшанку з-під консервів.
— Пішов до нашого старого таборища?
— Ні, до струмка. Це тут, поряд, під деревами. Не більше двох сотень ярдів. Чогось тільки він забарився...
— Піду пошукаю його, — сказав я, взяв рушницю й пішов до струмка, залишивши моїх компаньйонів за мізерним сніданком.
Ви, напевно, дивуєтеся, що, нехай і в таку близьку путь, я пішов сам. Але мусите пам’ятати, щодо мавпячого міста було багато миль, тому в своєму притулку ми вважали себе в безпеці, до того ж у руках я тримав рушницю. Тоді я не знав іще, наскільки лукаві та дужі ці тварюки.
Струмок дзюркотів коло мене, та через сутінь у лісі я його не міг бачити. Я відійшов настільки, що мої товариші вже не бачили мене, коли під одним із дерев угледів якусь червонувату масу. Наблизившись, я зрозумів, що це труп індіанця. Він лежав на боці, високо піднісши ноги, з головою, скрученою під таким кутом, що, здавалося, він дивився поверх власного плеча. Я скрикнув, аби попередити друзів про лиху пригоду, і, повертаючись, щоб бігти назад, перечепився об труп.
На щастя — чи то інстинктивно, чи то з переляку, а може, тому, що почув шарудіння серед листя, — я глянув угору. З буйної зелені над моєю головою повільно спускалися дві довгі мускулясті руки, вкриті червоним волоссям. Ще секунда — і вони схопили б мене за горло. Я відскочив, але хоч який швидкий був цей порух, та руки були ще швидші. Несподіваний швидкий рух врятував мене від гибелі, проте одна рука все ж таки схопила мене за шию, а друга затулила долонею обличчя. Захищаючи горло, я підніс угору обидві руки, але потужна лапа сковзнула з обличчя вниз і притиснула їх. Я поволі відділявся від землі й почував, що якась необорна сила скручує мені шийні хребці. Зомліваючи від нестерпного болю, я проте силкувався визволити свої руки. Згори на мене дивилося жахливе обличчя. Сині очі на ньому палали лютою злобою. В їхньому погляді було щось гіпнотичне. Змагатися більше я не міг. Тварина вишкірила свої ікла, ще дужче стиснула мені горло і ще енергійніше почала скручувати шию. Кружала туману замиготіли перед моїми очима, срібні дзвоники дзвеніли в моїх вухах. Десь здаля гримнув постріл. Тварина випустила мене. Не пам’ятаю, як я упав на землю й остаточно знепритомнів.
Оговтавшись, я побачив, що лежу на траві горілиць у нашому притулку. Хтось приніс зі струмка води. Лорд Джон змочував мені голову, а збентежені Челленджер і Самерлі стояли поруч. На хвилину на суворих обличчях науковців я побачив людські почуття. На щастя, мене тільки струсонуло від падіння, і за півгодини, незважаючи на страшний біль у голові та шиї, я уже міг сидіти й був готовий до нових пригод.
— Вам пощастило, мій голубе, — сказав лорд Джон. — Коли я, зачувши крик, підбіг до вас і побачив, як ви з напіввідірваною головою дригаєте ногами в повітрі, я подумав, що нас стане на одного менше. Я зробив постріл, на щастя, схибив, але він вас випустив із рук і сам дав драла. От якби в мене було п’ятдесят мисливців із рушницями! Я б одним махом вижив би з плато цю пекельну банду.
Тепер стало ясно, що людиномавпи знайшли наш притулок і уважно стежать за нами. Удень їх ще можна було не боятися, але вночі вони, імовірно, спробують атакувати нас. Що раніше ми заберемось подалі від них, то буде краще. З трьох боків нас оточував ліс, і там ми були б у пастці. З четвертого боку — то саме був схил до озера — росли тільки низенькі кущі, і лиш де-не-де височіли між ними невеличкі деревця. Цим шляхом два дні тому я подався у свою самотню мандрівку, і він привів би нас якраз до печер індіанців. Туди лежала й наша сьогоднішня путь.
Шкода було кидати «Форт Челленджера». Там залишалися наші запаси, а головне, ми втрачали зв’язок із Замбо — єдиною ланкою між нами й навколишнім світом. Проте у нас були рушниці й значний запас патронів. Ми думали, що на деякий час нам цього вистачить, а в подальшому сподівалися повернутися й знову встановити зв’язок із негром. Він урочисто обіцяв залишатися на місці, і ми не мали сумніву, що Замбо додержить своєї обіцянки.
Одразу ж після полудня ми вирушили в путь. Молодий вождь ішов попереду та вказував дорогу, але категорично відмовлявся будь-що нести. За ним ішли двоє індіанців з нашим убогим скарбом на спинах. Ми — четверо білих — з рушницями напоготові залишались в ар’єргарді[20]. Коли ми відходили, в гущавині лісу почулися голосні крики
