Долина Чотирьох Хрестів - Ігор Михайлович Забєлін

Уже збираючись іти в інститут до Берьозкіна, я згадав, що в одній з книг є список учасників експедиції Жильцова. Я швидко знайшов і прочитав.

1) Жильцов — начальник експедиції, гідрограф;

2) Черкешин — командир корабля, лейтенант;

3) Мазурін — науковий співробітник, астроном;

4) Конопльов — науковий співробітник, етнограф і зоолог;

5) Десницький — лікар;

6) Говоров — помічник командира корабля.

— Цікаво, — тільки й зміг вимовити Берьозкін. — Про Зальцмана нема навіть згадки!

Берьозкін дивився на мене, очевидно чекаючи на негайне пояснення, але я й сам нічого не розумів.

— Ось що, не будемо даремно морочити голову, — запропонував я. — Хроноскоп чимось та допоможе нам. Ходімо в інститут.

Хроноскоп стояв у окремому приміщенні, в робочому кабінеті Берьозкіна. Настроїти апарат було справою кількох хвилин. Я вмостився у зручному кріслі навпроти екрана (за мовчазною згодою, хроноскопом розпоряджався Берьозкін). Я трохи нервував, хотілося, щоб якнайшвидше було дане завдання хроноскопу, але Берьозкін, ніби навмисне, не поспішав; він теж хвилювався і вдесяте перевіряв самого себе. Нарешті, важко сів на стілець і сказав:

— Посидьмо. — Він посміхнувся трохи ніяково і додав: — Як перед далекою дорогою.

Берьозкін вимкнув світло. Кілька хвилин екран залишався зовсім темним; потім він просвітлів, але зображення з’явилося не зразу, а коли з’явилося — ми побачили людину, що валялася на соломі; прикрита старою шинельчиною, вона кидалася в гарячці, і губи її ворушилися — певно, людина марила: у руці людина тримала зошит — той самий, сторінки якого потрапили до хроноскопа і дали можливість відновити картину часів громадянської війни.

«Тиф», — подумав я і хотів висловити своє припущення, як раптом пролунав глухий голос. Це було так несподівано, що я мимоволі здригнувся: здавалося, що говорить хворий. Але говорив, звичайно, не він: хроноскоп передавав розшифровані рядки: «Не можна забувати… Муки… Совість. Усі повинні знати… Прирекли на загибель… Рятівник… — байдуже вимовляв металевий голос хроноскопа, і знову: — Совість… совість… Праві чи ні?.. Хто скаже?.. Так не можна далі жити… Праві чи ні?.. Адже він врятував усіх, врятував..»

Коли хроноскоп старанно вимовляв останні слова, за якими, — в цьому не доводилося сумніватись. — крилася якась трагедія, невисловлений біль, що вимучив душу, людина на екрані розкрила зошит і неслухняною рукою зробила останній запис: потім вона насилу заховала зошит у себе на грудях, під шинеллю, і більше вже не ворушилася: всі проблеми всесвіту, навіть остання, найжагучіша, перестали для неї існувати. А хроноскоп ще раз повторив: «Праві чи ні?» і раптом, після короткої паузи, вимовив ім’я: «Черкешин». Зображення на екрані зникло. Звукопідсилювальна установка вимкнулася. Хроноскоп зробив усе можливе.

Деякий час ми сиділи в темряві. Перед моїми очима все ще стояло худе обличчя вимученого хворобою і сумнівами чоловіка, його розпатлана сивувата борідка, скуйовджене, колись чорне волосся… Я знав: це — Зальцман. Можливо, в його зображенні не було точної портретної подібності з оригіналом, але хроноскоп, діставши в завданні ім’я людини, а за почерком і текстом «склавши» про нього деякі додаткові уявлення, перебрав тисячі варіантів і зупинився на такому, що ми «впізнали» Зальцмана…

— Вмер він чи впав у забуття? — запитав Берьозкін, вмикаючи світло.

— Сипняк, мабуть, — відповів я. — Річ серйозна…

Кожний з нас у цю мить думав не про Зальцмана, не про перше вдале випробування хроноскопа — нас хвилювала таємниця, яку прагнула повідати людям тяжко хвора людина; але ми розуміли, що після такого колосального нервового напруження одразу не зможемо розгадати таємниці, і ми говорили про все потроху, не зачіпаючи найголовнішого…

— Все-таки виживали, — не погодився зі мною Берьозкін. — Хто був у дев’ятнадцятому році в Краснодарі? Денікін? Що міг там робити Зальцман?

— Все, що завгодно, — знизав я плечима. — І жити, і воювати, і переховуватись…

— Так ми нічого не знаємо про нього… А коли він живий? Адже зошити могли загубитись!

— Зальцман помер. На жаль, сумнівів у цьому нема. Інакше він розповів би про експедицію.

Берьозкін погодився зі мною. Ми вийшли з інституту і тихими нічними вулицями побрели додому.

— А хроноскоп здорово працював! — похвалився Берьозкін.

— Здорово! — ствердив я.

Коли ми прощалися, Берьозкін запитав:

— Чому він згадав тільки Черкешина? Чи не через нього вся буча зчинилася?

— Спробуємо з’ясувати це завтра, — відповів я. — Очевидно, історія зниклої експедиції складніша, ніж це здавалося мені з самого початку. В