Долина Чотирьох Хрестів - Ігор Михайлович Забєлін

— Власне кажучи, — мовив Данилевський, — нас зараз цікавить не стільки хроноскоп, скільки експедиція Жильцова. Вирішуйте самі, можете ви взятися за розслідування чи ні.

Ми відповіли, що нам треба подумати. Данилевський не заперечував, але запропонував нам узяти з собою зошити і ознайомитися з ними.

Дбайливо загорнувши зошити і сховавши їх у польову сумку, ми повернулися додому…

На цьому, певно, варто перервати послідовний опис подій і розповісти, що таке хроноскоп і що таке хроноскопія. Пропозиція розслідувати історію зниклої експедиції збіглась з закінченням основної роботи над хроноскопом. Ми готувалися піддати апарат всебічному випробуванню, щоб потім зробити заявку в патентне бюро. В душі кожний із нас вважав, що хроноскоп — апарат бездоганний, проте коли Данилевський прямо запропонував нам використати його, ми трошки перелякалися… Про хроноскоп уже давно ходили різні чутки, а деякі відомості навіть проникли в газети, однак майже всі ставилися до нашого винаходу з одвертим недовір’ям. Та це й зрозуміло. Адже на всьому білому світі існує лише два хроноскопісти — Берьозкін та я, — і успіхи хроноскопи ще страшенно мізерні…

Власне кажучи, історія, яку я розповідаю, почалася не того дня, коли ми вперше побачили старі потріпані зошити, і навіть не тоді, коли їх знайшли на горищі напівзруйнованого будинку… Ця історія почалася значно раніше, темної зоряної ночі, в глухій тайзі, почалася тоді, коли зародилась ідея хроноскопа…

Наша невелика географічна експедиція працювала в горах Східного Саяну. Весь день, з ранку до вечора, ми йшли в’ючною стежкою і вели маршрутні спостереження: описували рельєф, рослинність, зміни в характері долини ріки Іркут. На третій день, залишивши долину Іркута, ми почали підніматись на Нуху-дабан (у перекладі з бурятської це означає «перевал з діркою»). Всі ми давно вже чули й читали про цей дивовижний перевал, і тепер кожному хотілось якнайшвидше побачити його. Підйом був дуже крутий і важкий, і хоча через перевал ішла вторована — за місцевими поняттями — стежка, своєрідний жертовник біля виходу на перевал переконав нас, що навіть звиклі до гірських умов скотарі й мисливці ставляться до цього перевалу з деяким острахом. Я оглянув жертовник: жертвоприношення складалися, в основному, з різнобарвних стрічок, прив’язаних до гілок модрини, а також монеток, разків скляного намиста і навіть карбованців, згорнутих у тугі трубочки… Приносячи жертву, люди навряд чи сподівалися, що це допоможе їм подолати перевал, але така вже була традиція, так робилося споконвіку, і звичай цей зберігся до наших віків. Ми теж, хоча й не вірили ні в які потойбічні сили, залишили біля жертовника монетки і продовжували нелегкий підйом… Нарешті, ми побачили Нуху-дабан: праворуч від стежки височіла вапнякова скеля з наскрізним отвором; лише кілька невеличких модрин чіплялися за її гострі зубчасті краї. Я піднявся до скелі і на одному з її виступів знайшов бойовий металевий шолом. Не знаю, хто, навіщо і коли залишив його там. Але і важкий, овіяний легендами перевал, і жертовник, і, нарешті, старовинний шолом, — усе це настроювало на романтичний лад; потім, уже спустившись в долину річки Оки і зупинившись на нічліг, ми довго говорили про минуле краю, про історію взагалі…

Шолом я забрав з собою. При світлі вогнища ми з Берьозкіним уважно оглянули його. Шолом був дуже великий, напевне колись належав велетню: жодному з нас він не підходив навіть приблизно. Склепаний він був з восьми стальних пластин, скріплених знизу металевим обідком; спереду був невеликий козирок, і зверху — кружок зі вставленою в нього трубочкою (певне, в неї встромлялись прикраси — пучки кінського волосся чи щось інше).

Тиха ніч, дзюркотіння води між камінням, холодні хвилі вітру з перевалу, снопи багряних іскор в темряві, щербатий місяць над горами — все це підхльостувало нашу фантазію, і нам уже зовсім неважко було уявити, як багато років тому проїздив перевалом Нуху-дабан — могутній монгольський витязь у повному бойовому спорядженні, як упав він, вражений влучною стрілою. І хтось із нас, — потім ми ніяк не могли пригадати, хто саме, — пошкодував, що не можна на власні очі побачити події, які відбувалися за десять, сто, триста років до наших днів, не можна наблизити їх, як, скажімо, наближають за допомогою телескопа предмети, віддалені від нас на багато тисяч, ба навіть на мільйони кілометрів…

Отоді й народилося слово «хроноскоп». Воно була сказано жартома, за аналогією з телескопом. Телескоп наближає предмети, віддалені в просторі, а хроноскоп… хроноскоп міг би наблизити предмети, віддалені в часі, зробити зримими події, від яких лишився тільки туманний слід…

Я настільки ясно уявив собі колишнього власника шолома, що цілком серйозно сказав:

— Такий прилад давним-давно існує.

Всі з подивом глянули на мене.

— Це мозок, — пояснив я. — Людський мозок. Хіба він нездатний проникати крізь товщу віків і воскрешати події далекого минулого? Хіба ми не відтворюємо по старих предметах побут наших предків, по їх зброї — способи ведення війни? Хіба ми не віримо історичним романам чи картинам, де розповідається про діла давноминулих днів?

— Ти не про те говориш, — заперечив мені один з наших товаришів. — Людина може уявити собі, припустімо, що перебуває на Марсі. Але ж це не замінить телескоп…

— Так само, як жоден телескоп не замінить людського мозку, — не здавався я. — Якщо йдеться про те, щоб додатково озброїти мозок…

— Не тільки озброїти, — втрутився в розмову Берьозкін, який тоді був ще студентом математиком Московського університету і з любові до мандрівок влаштувався до нас в експедицію різноробом. — Не тільки озброїти, — повторив він. — Звичайно, ні телескоп,