Пісні далекої Землі - Артур Чарльз Кларк

Коли капітан поклав футляр на стіл, то з радістю відчув добре знайоме збудження у стегнах. Відкривши кришку, втупився поглядом у блискучий інструмент влади, що лежав у своєму затишному оксамитовому ложі.

Колись цим збоченням хворіли мільйони. І звичайно воно було аж ніяк не шкідливе — а в примітивних суспільствах навіть корисне. І чимало разів змінювало хід історії — на краще чи на гірше.

— Знаю, тебе вважають фалічним символом, — прошепотів капітан. — Але ж ти ще й пістолет. Я використовував тебе раніше, можу використати й знову…

Погляд у минуле не міг тривати більше ніж частка секунди, однак охопив, здавалося, цілі роки. Він усе ще стояв біля столу, коли все згасло; але, хай на мить, уся ретельна праця психотерапевтів зійшла нанівець, і ворота пам’яті розчахнулись навстіж.

Він озирнувся з жахом — але водночас був зачарований видовищем тих шалених останніх десятиріч, які винесли на поверхню все найліпше та все найогидніше, що притаманне було людству. Він згадав, як ще молодим поліцейським інспектором у Каїрі вперше віддав наказ відкрити вогонь по збунтованому натовпі. Кулі мали лише вгамувати бунтівників, але двоє тоді загинули.

Що то був за бунт? Про це він так ніколи й не дізнався — стільки наплодилося в ті останні роки всіляких політичних та релігійних рухів. А ще то була плідна пора для суперзлочинців: вони не мали чого втрачати, не мали й майбутнього, щоб заглядати в нього, тож із готовністю йшли на будь-який ризик. Більшість із них були психопати, але декотрі — мало не генії. Він подумав про Джозефа Кіддера, який мало не вкрав цілий космічний корабель. Ніхто не знав, куди він потім подівся, й подеколи капітан Бей прокидався від жахного сну: «Тільки подумати, що один із моїх сплячих — то насправді…»

Примусове скорочення населення, цілковита заборона народжень після 3600 року, абсолютний пріоритет, який надавався розвиткові квантового двигуна та будівництву космічних кораблів класу «Магеллан», — всі ці утиски, а також і знання про неминучу приреченість, викликали такі стреси в суспільстві Землі, що здавалася дивом можливість бодай для когось уникнути долі, покинувши Сонячну систему.

Капітан Бей із захопленням і вдячністю згадав тих, хто самовіддано присвятив свої останні роки цій справі, про успіх чи невдачу якої їм так і не доведеться дізнатись.

Він знову побачив у своїй уяві останнього всесвітнього президента — Елізабет Віндзор, коли та, вкрай стомлена, але горда, покидала корабель після інспекційного огляду, повертаючись до планети, якій лишалось жити лічені дні. Втім, їй особисто судилося жити ще менше: бомба в її космольоті вибухнула якраз перед тим, як він мав приземлитися на космодромі Канаверал.

Кров усе ще холонула в капітанових жилах, коли він згадував це: адже бомба, як з’ясувалося, призначалась якраз для «Магеллана», і лише помилка з розрахунком часу врятувала цей корабель. Тепер можна було лише іронічно всміхнутися, згадавши, що відповідальність за цей замах узяли на себе обидва культи-супротивники…

Джонатан Колдуелл та його дедалі менша, але ще голосиста зграя прихильників проголошували з усе більшим відчаєм, що все буде гаразд, що Бог просто перевіряє людство, як колись перевіряв Іова. Попри те, що коїться із Сонцем, скоро, мовляв, усе повернеться до норми і людство буде врятовано — якщо тільки ті, хто не вірує в його милосердя, не викличе його гніву. Та й тоді Він може змінити вирок…

Культ «Волі Господньої» вірував якраз у протилежне. Нарешті прийшов Судний день, і ніяких спроб не слід робити, щоб уникнути його. Навпаки, його слід вітати, бо після Страшного суду ті, хто заслужив спасіння, житимуть у вічному блаженстві.

Таким чином, хоч і з цілком протилежних міркувань, обидва культи — як колдуелліти, так і ВОГи, дійшли однакового висновку: людська раса не повинна намагатись уникнути своєї долі. Тож усі космічні кораблі мають бути знищені.

То було, мабуть, щастя, що через своє гостре суперництво ці два культи не об’єднали зусиль хоча б заради мети, яку поділяли. Фактично, після загибелі президента Віндзор, їхня ворожість переросла у смертельний двобій. Розійшлися чутки — напевно породжені Всесвітньою службою безпеки, хоч Беєві колишні колеги ніколи цього не визнали, — що бомбу підклали ВОГи, а зіпсували часову програму колдуелліти. Популярною була й зовсім протилежна версія; одна з них цілком могла бути вірною.

Все це було історією, відомою лише йому та ще купці його товаришів; скоро вона зовсім піде в небуття. Але як дивно, що «Магелланові» знову, удруге загрожує саботаж.

У протилежність до ВОГів та колдуеллітів, сабри були вельми кваліфіковані фахівці, які не могли піддатися ніякому фанатизму. Через це вони могли створити серйозніші проблеми, але капітанові Бею здавалося, що він знає, як їх вирішити.

«Ти хороша людина, Оуене Флетчере, — подумав хмуро. — Але мені свого часу доводилося вбивати й кращих. А коли я не мав інших способів, застосовував і тортури».

Щоправда, насолоди від цього не відчував ніколи й неабияк пишався цим; втім, зараз існує ліпший спосіб.

І ось на «Магеллані» з’явився новий член екіпажу; передчасно пробуджений від свого глибокого сну, він намагався розібратися в складній ситуації — так само, як рік тому це робив пробуджений Келдор. Пробудили його, певна річ, лиш з огляду на надзвичайні обставини. Згідно з даними, закладеними до комп’ютерів, лише доктор Маркус Стейнер, колись на Землі головний науковець Всесвітнього Бюро Розслідувань, володів знаннями та уміннями, які, на жаль, необхідні були нині.

Там, на Землі, його часто запитували, чому він обрав собі такий фах, ставши професором кримінології. І він завжди відповідав однаково: «Бо єдиною альтернативою для мене було б стати злочинцем».

Майже тиждень пішов у Стейнера на те, щоб дещо модифікувати стандартне енцефалографічне обладнання корабельної клініки й перевірити комп’ютерні програми. Тим часом четвірка сабрів перебувала під домашнім арештом, вперто відмовляючись бодай деякою мірою визнати себе винними.

Оуен Флетчер мав не дуже веселий вигляд, коли дивився,