В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний
— Краще давай так: ти знайомся з астероїдом, а я відразу ж почну спостереження неба. Сам розумієш, що відшукати планети на такій відстані…
— Нелегко, — докінчив Ігор. — Добре. На своєму астероїді ти можеш наказувати!
Причепивши до пояса сокирку, Ігор прикріпив шолом і попрямував до виходу. Через шлюзову камеру, з якої викачується повітря, швидко вибрався з ракети, ступив на поверхню і пішов зовсім легко: тіло його важило тут дуже мало!
Ішов наче по рівному і пройшов небагато, а оглянувся — ракета вже була за обрієм, лише ніс її, трохи задертий угору, блищав на темному фоні неба. Незабаром і його не стало видно.
Пильним оком розглядав Ігор поверхню астероїда, і в нього чомусь виникла думка, що це — уламок якоїсь більшої планети. Лінія відриву безладно пройшлася по ній, то відтинаючи, наче ножем, то вириваючи з «м’ясом». Тому й поверхня, думав Ігор, місцями гладенька, як стіл, а місцями гостро шпиляста.
А може, вона утворилася зовсім інакше? Хіба астероїду треба було обов’язково відірватися від іншої планети, щоб мати оці гострі шпилі і чорні урвища?
Підгайний зупинився, оглядаючись навколо себе. Хаос якихось твердих порід, слабо освітлених далекою зіркою. Вона вже хилиться до заходу, і її промені залишають западини, ковзають все вище і вище.
Раптом високо на горі щось спалахнуло — біле, блакитне, рожеве… Ніби від великого потужного рефлектора бив сніп яскравого різноколірного проміння. Наче хтось там, невидимий звідси, салютував своєму сонцю, давав йому сигнал: я, мовляв, живу!
Ігор кинувся на той салют. Він забув, що тут немає атмосфери, не думав про те, що астероїд мертвий. Біг, легко перестрибуючи через величезне гостроребре каміння, через широкі тріщини, які чорними блискавками порізали поверхню. При кожному стрибку йому здавалося, що він летить, як птах!
Піднімаючи голову, бачив те сяйво, таке яскраве на чорному фоні неба, і біг, біг…
Враз сяйва не стало. Наче й не було! Ігор подивився у той бік і здогадався: зірка, що викрешувала той дивний блакитно-рожевий сніп, зайшла за сусідній шпиль. Відразу стемніло. Тіні лягли під ноги так швидко, що Ігор і незчувся, як стемніло зовсім. Тільки колючі зорі блищали вгорі. І він почав шукати дорогу назад. Спочатку побіг наосліп, та вчасно зупинився: ледве не впав у глибочезну прірву. Отак можна й скафандр пошкодити…
Ніч на астероїді була дуже коротка. День настав раптово, без світання, без того чарівного переходу, коли світло розливається на Землі ще до появи Сонця, — трепетне, ніжне, м’яке… Тут немає атмосфери, щоб розсіювати світло, ткати прозорі тіні. Далека зоря виткнулась із-за обрію, кинула промені на холодну поверхню планетки — і день почався.
Знову спалахнув «маяк» веселковим світлом і, як здавалося Ігореві, ще яскравіше!
Підійти подивитися, переконатися, що то просто блискучий камінь! Звідки ж тут узятися рефлекторові? Звичайно ж, це блищить якийсь мінерал, але побачити його зблизька треба обов’язково, інакше Ігор не повернеться на ракету.
Довго він дряпався вгору, наражаючись на небезпеку порвати скафандр. Стіна була майже прямовисна, і тільки мізерне тяжіння планетки дозволяло підніматися. Нарешті Ігор дістався на якусь рівну, як стіл, площадку. Досить було оглянути її побіжно, щоб відчути — вона не є витвором природи! На ній лишилися сліди якихось інженерних споруд… А маяк? Це справді рефлектор, та який чудернацький! Він схожий на якесь величезне око, що задивилося на свою зорю. Підгайний помітив: око повертається за своїм далеким сонцем і гасне лише тоді, коли сонце ховається за горизонт.
З якимось незрозумілим острахом підійшов Ігор до цього ока. Це була куляста установка діаметром кілька десятків метрів. Змонтовано її на великій кам’яній чи металевій призмі. Обертається, мабуть, завдяки схованій системі підшипників.
Ігор зайшов з тилу, намацав якісь виступи на рефлекторі (в тіні нічогісінько не видно) і легко повернув його вбік. Але як тільки відпустив, око само зайняло попереднє положення: віддзеркалюючою поверхнею до центрального світла.
Скільки тисячоліть дивиться воно, як заворожене, на своє Сонце?
І що означає цей кришталевий погляд у Всесвіт?
Може, це якийсь астрономічний інструмент для вивчення центрального світила? Чи, може, біля підніжжя цієї скелі хвилювалося колись море, і це був справді маяк? Удень він акумулював енергію Сонця, а вночі випромінював її…
Які розумні істоти жили на цій планеті — чи схожі на людей?
Безмовність була відповіддю на всі Ігореві запитання. Одно він тільки твердо знав: астероїд є частиною великої планети, яка зазнала катастрофи. Що ж воно за катаклізм зруйнував її? Тектонічні явища чи, може… руйнівна війна?
Вцілілий майданчик, на якому стояв маяк, не займав і гектара. На другому його краї темніла яйцевидна споруда, яка спочатку здалася Ігореві величезним каменем. Підійшовши ближче, побачив, що то якесь приміщення. Частина його наче ножем відтята, і тепер можна бачити відкриту середину — якісь секції, схожі на кімнати, причому всі овальні. Матеріал цієї споруди, і зовні і в розрізі, такий однорідний, що Ігореві здалося, ніби цей будинок зроблений з моноліту.
Вражений усім побаченим, блукав Ігор по поверхні цього осколка невідомої планети. Шукав решток її цивілізації і не знаходив. А коли натрапив на родовище алмазів — наче прокинувся. Вуглець! Густина його набагато більша, ніж у того твердого «пального», яким живиться їхня камера згорання.
Алмазне каміння випирало з породи, наче само хотіло вилущитись. Стримуючи хвилювання, зняв з пояса сокирку і почав відбивати зразки. В ракеті вони зроблять аналіз, але й зараз ясно, що це вихід на поверхню кімберлітової[4] жили з величезним вмістом алмазів. З-під сокирки бризнули шматки породи із вкрапленими в них кристалами прекрасного мінералу. Ці вкраплення сяяли, мінилися в промінні далекого Сонця… Ні, жоден банк не мав і частини того багатства, яке лежало під ногами в Ігоря.
