В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний
Ми неймовірно далеко від Землі, від усієї Сонячної системи, але відчуваємо себе членами рідного суспільства. Ми — його очі, його погляд, кинутий у майбутнє. Хіба ж ми маємо моральне право на песимізм? Хіба не мусимо працювати?
А туга смокче серце… Півжиття віддала б я за те, щоб побачитися з тобою, рідний. Хоч би здалеку…»
Лист другий
«Дорогий дідусику!
Роки вже минули з того часу, як ми залишили нашу рідну планету. Ігор сумовито запевняє, що на Землі вже пройшли століття. Коли б ми знали швидкість нашої ракети, то могли б вирахувати точно, але прилади все ще мовчать… Століття чи ні, та напевне багато, і я знаю, що пишу листи в далеке минуле. Це дуже дивно, мені й самій не віриться, але це — факт, який добре пояснює теорія відносності… І виходить, що Ігоря там уже ніхто не жде.
Зорі грають всіма кольорами спектра. Яке величне видовище! На темному оксамиті розсипано блискуче дорогоцінне каміння: біле, жовте, голубе, синє, червоне…
Пригадуєш, ти мені розказував старогрецький міф про музику небесних сфер? Інколи мені здається, що я чую цю музику, ніжно-тривожну, незбагненно прекрасну.
Цілими «днями», як зачарована, милуюся зорями, посилаю думки на втрачену Землю, і тоді легшає на душі. Часом мені стає шкода самої себе. Молодість, кохання… Невже цей вогонь погас, навіть не запалавши? Іноді стає тоскно від того, що Ігор в мені зовсім не бачить дівчини, та це лише на мить, на коротку мить. Ми стали братом і сестрою — і ці почуття відтісняють всі інші. А хіба вони самі по собі не прекрасні? Я не мала брата — і ось він поруч, назавжди. І я відчуваю душевну повноту.
Час від часу робимо фотографії неба, всі наукові спостереження я записую до бортового журналу, а Ігор, жартуючи, каже, що я пишу «Війну і мир». А він сам став поетом! Скільки він уже написав віршів!
Ми не втрачаємо бадьорості, але обставини нашого життя все гіршають. Що буде з нами? Невже ми так безслідно загинемо? Ніщо мені так не краяло серце, як думка про те, що проживеш життя пустоцвітом і не залишиш в ньому ніякого сліду, не залишиш після себе нічого хорошого. Може, це бажання слави? Не думаю. Бо я знаю, що слава, яка б вона гучна не була, розвіється, як вранішній туман під променями Сонця. Моє бажання — пройти життя так, щоб лишився хороший слід.
Ми частенько філософствуємо з Ігорем на ці теми. А скільки розмов було в нас про кохання, про сенс життя, про будову Всесвіту! Ігор в дискусійному запалі написав вірша:
В МАЙБУТТЯ Хто сказав, що темрява всевладно Захопила простори безмежні І сонця гарячі проковтнула, І забрала силу у проміння, Силу ту, що відстані долає, Несучи тепло живим планетам? Так, одвічно борються між себе Пітьма й Світло, і Тепло і Холод. Перемога вже на боці Світла, І воно, як музика, проймає Наш безсмертний і прекрасний Всесвіт, Даючи життя й тепло без меж! Ні, не темрява колише «Мрію»! На промінні зір вона несеться В дальній простір. За морями Часу На високих берегах квітучих Майбуття сяйне до нас привітно, — Здрастуйте, герої! — загримить.Коли ж воно сяйне? Коли загримить? Ой рідний дідусю! Не легко пробитись!»
Лист третій
«Рідний дідусю. Нарешті сталося те, що мусило статись: Ігор налагодив керування ракетою. Кропітка праця завершилася успіхом.
Ми цього добивалися, ми цим жили, — електроніка мусила запрацювати! Та коли жадана мить настала, це була несподіванка.
Ігор закричав:
— Ожила!
Спалахнули контрольні вічка, захиталися стрілки приладів, легкий хрускіт пройшов по контактах, наче людина розправила руки й ноги після незручного і довгого сидіння. Ігореві пальці тремтіли, коли він запускав перфоровану стрічку.
— Приручена! — вигукнув. — Слухається!
Не без остраху він дав машині завдання включити реактор на п’ять секунд. Виконала, все в порядку. Глухо загудів двигун і тут же замовк. Тепер ми будемо керувати польотом!
Якась далека планетна система виринула з лівого борту. Якщо ми не загальмуємо швидкість ракети, то нас знову занесе в глибини галактики. Треба шукати придатну до життя планету, бо інакше загинемо…
Зараз Ігор готує завдання машині: повернути ракету кормою наперед і поступово гальмувати її рух — вогненний потік із дюз протидіятиме інерції ракети, спинятиме її. Чи ж вистачить робочої речовини? Ігор якось зауважив, що контейнери дуже спорожніли…
Коли швидкість ракети впаде до 15 кілометрів на секунду, спрямуємо її в якийсь «порт». Доволі вже блукати в холодних космічних просторах. Доволі… А хіба ми коли-небудь повернемося на Землю? От тобі й гербарій, дідусю…
…Час ніби застиг. Інколи мені здається, що ми зовсім не рухаємось, а висимо у порожнечі. І в
