В небі — Земля! - Василь Павлович Бережний

— Чудово, але небезпечно.

Ситуація, в яку вони потрапили, стривожила Ігоря. Загроза зіткнення була дуже реальною. Якийсь десяток невеличких метеоритів він встигне розстріляти з торпедного апарата. Але що це дасть? Їх тут ринуть тисячі, десятки тисяч! І це ж планети: більшість їх має величезні маси. І якщо з такою швидкістю стукнутись…

Щоб не стривожилася Надія, сказав уголос:

— Зіткнення, може, й не буде.

— Не буде? — перепитала вона таким тоном, ніби шкодувала, що цього не станеться… — Ні зіткнення не буде, ні чогось іншого… Нічого не буде. Мені вже здається, що й смерті нашої не буде. Отак вічно й сидітимемо в оцій залізній в’язниці… Остогидло.

Вона попленталась до свого лежака й вмостилась відпочивати.

Ігор бурмотів щось нерозбірливе, зовсім не дослухаючись до Надійчиного філософствування. Скоро дівчину подолала дрімота. Він обчислював діаметри трьох астероїдів, які вирізнялися серед інших. Співставляв дані через кожну годину: діаметри хоч і повільно, а збільшувались. Отже, швидкість астероїдів не набагато перевищує швидкість ракети. Значить, передня планета примчить до них, як поїзд до рухомої платформи, можна буде «пришвартуватися» без аварії… А що далі? Астероїди — голі, холодні, безатмосферні планетки, непридатні для життя.

Ігор то сидів, зігнувшись на стільчику біля інструмента, то підводився і поглядав на сонну Надію. Тривожні думки лізли йому в голову. Що робити? Мабуть, найгірше почуває себе людина тоді, коли вона приречена на безсилля, коли вона нічого не може вдіяти. Можна собі уявити, як боляче це було усвідомлювати Ігорю — натурі активній від природи. Та страху не було в його душі. Десь глибоко-глибоко в його свідомості маячив вогник надії: а може, все обійдеться щасливо?

Минув час його чергування, але Ігор не розбудив Надії: пожалів. Нехай поспить, вона дуже знесиліла. Та в нього й самого сили було не більше. Він задрімав, сидячи біля телескопа.

Прокинувся не знати від чого. Наче щось пройняло його тіло, щось незвичайно приємне, колись уже відчуване і знане. Розплющив очі, озирнувся. Все було, як і раніше: в присмерковому світлі кабіни спала Надія, байдуже поблискував пульт управління. Але те «щось» не зникало, воно посилювалось. Ігор перегорнув аркуші своїх записів, ніби шукаючи там відповіді. І знайшов! Помітив, як лягали листки паперу, і здогадався: з’явилося тяжіння! Саме відчуття тяжіння, майже забуте за довгі роки мандрівки, приємно проймало його тіло. Але звідки воно взялося?

Припав до окуляра і відсахнувся: сліпуче світло, біле і синє, різонуло йому очі. Але то було з незвички. Згодом око призвичаїлось, і Підгайний міг розгледіти планету, що насувалася на них. Її сяюча поверхня вже не вміщалася в об’єктиві. Ігор помітив різкі тіні від шпилів і гір. «Значить, нема атмосфери!» Гарячково поспішаючи, почав фотографувати невідоме світило. «Навіщо це я роблю?» — промайнула думка, але він відразу ж про це забув і продовжував фотографувати, звичайно, безсистемно, різні ділянки поверхні астероїда. Планетка наближалася… Коли віддаль до неї скоротилася настільки, що можна було побоюватись зіткнення, Ігор сів за пульт і включив двигун. Майстерно маневруючи, він «приліпився» до невеликого виступу на планетці. Смеречанська навіть не прокинулася.

Перед очима астронавтів лежав пустельний краєвид: сіра кам’яниста поверхня, порізана тріщинами; то тут, то там стирчать невеликі скелі чудернацької форми. До лінії обрію зовсім близько, рукою подати.

Тепер, коли ракета лежала на поверхні, впадало в око, що освітлена планетка дуже слабо. Та й не диво: серед зірок на темному фоні неба Ігор насилу відшукав світило, навколо якого мандрує по своїй орбіті астероїд. Далека зірка сяяла немов дорогоцінний камінь.

— Нарешті ми на твердому ґрунті, — сказала Надія. — І, здається, планетка ця кам’яна. Тут обов’язково повинен бути вуглець.

В її голосі чулися нові нотки — почала прокидатись цікавість до життя.

— Я теж сподіваюся, — сказав Ігор, вперше за всю подорож надіваючи скафандр. — А знаєш що? Давай назвемо цю планетку «Надія». На твою честь і… щоб справдились наші надії.

Смеречанська похитала головою:

— Ну що ти!

— А чому ні? Адже чимало астероїдів, що рухаються між орбітами Марса і Юпітера, мають власні назви: Церера, Паллада, Веста, Юнона, Ерот, Ідальго, Гермес… До речі, ти пригадуєш, яка сила тяжіння на поверхні Церери? Вона дорівнює 1/30 земної.

— А тут? — спитала Смеречанська. — Як на твою думку?

— На астероїді «Надія» тяжіння, мабуть, ще менше, — усміхнувся Ігор. — Церера має діаметр 770 кілометрів, а «Надія» набагато тендітніша. Діаметр її, очевидно, близько сотні кілометрів.

Ігор пригадав, що славнозвісний англійський астроном Гершель вважав, що біля багатьох астероїдів є густі атмосфери.

— Хай би він подивився…

— Так це ж тут? — заперечила Надія.

— Не має значення — тут чи там. Закони природи скрізь однакові.

— А як ти гадаєш, невже ніде у безмежному Всесвіті немає матерії із зовсім, зовсім інакшими властивостями? — блиснула очима Надійка. — І невже природа вичерпується відомими людству елементами?

Ігор відповів не зразу.

— Хто його знає… — нарешті почав він міркувати вголос. — Люди вивчили, та й то далеко не повно, лише простір навколо себе. Наша наука виробила погляд на галактику, навіть на систему галактики. А що відбувається за метагалактичним «обрієм»? Цілком можливо, що матерія має там інші, невідомі нам якості і форми… Природа безконечна в своїй різноманітності.

— А як, на твою думку, — продовжувала запитувати Надія, — в системі цієї зірки самі астероїди чи є й планети, такі, як Земля?

— Думаю, що є, — впевнено сказав Ігор. — Не може такого бути, щоб маленькі планетки були, а великих не було. Зрештою, ми це скоро взнаємо. Ми зробимо так, як робило людство у своєму історичному розвитку: спершу ознайомимося з тим, що в нас