Майже безпечна - Дуглас Адамс

— Серйозно? Чиєї безпеки?

— Та не зважай. А потім, то те, то се і в мене якось швидко закінчились інші варіанти і я розсудливо стрибнув у вікно знову. На щастя для мене повз пролітала машина, бо в іншому випадку мені довелося б знову звертатися до свого геніального метикуватого мозку, спритності та можливо ще одного черевика чи, якби не вдалось нічого з цього, падіння на землю. Але зрештою, подобається мені це чи ні, але Путівник все-таки працював на мене і це дуже непокоїть.

— Чому?

— Тому що, коли ти дістав Путівник, то думаєш, що він працює на тебе. Так і було, все йшло плавно і без перешкод, аж поки я не натрапив на ту кралю з камінцем, і все — бах і я історія. Більше не потрібний в цій виставі.

— Мені здається чи ти маєш на увазі мою дочку?

— Так. На стільки ввічливо, на скільки можна. Вона наступна в цьому ланцюгу, хто буде думати, що все йде прекрасно. Вона може бити кого завгодно по голові шматками ландшафту і все бути йти як по маслу, аж поки вона не виконає те, що мала виконати і тоді гра закінчиться і для неї. Це темпоральний зворотній інжиниринг і ніхто навіть не розуміє, яку небезпеку було випущено на волю!

— О, прямо як я.

— Що? Та прокинься вже, Артуре. Добре, давай спробуємо знову. Новий Путівник було зроблено в якихось дослідних лабораторіях. Він використовує нову технологію нефільтрованого сприйняття. Ти знаєш, що це означає?

— Яким чином я можу знати? Я тут сендвічі робив на славу Боба!

— Хто такий Боб?

— Ай та неважливо. Продовжуй.

— Нефільтроване сприйняття означає, що та пташка сприймає все. Зрозумів? Я не можу сприймати все. Ти не можеш сприймати все. У нас є фільтри. У нового Путівника немає жодних фільтрів. Він сприймає все. Це нескладна технологічна ідея. Питання було тільки в тому як це зробити. Ти зрозумів?

— Давай я просто скажу, що зрозумів і ти продовжиш далі.

— Добре. Отже, оскільки пташка сприймає всі можливі версії Всесвіту, вона присутня у всіх можливих всесвітах. Так?

—Т...а...а...к. Мабуть.

— Отже ті ідіоти із відділу маркетингу і бухгалтерії кажуть «О, та це ж прекрасно. Хіба це не значить, що ми можемо зробити один Путівник і продавати його нескінченну кількість разів?» Не дивись на мене так скоса, так думають бухгалтери!

— Дуже розумний хід, чи не так?

— Ні! Фантастично ідіотський. Дивись. Ця штука лише маленький Путівник. В ній нафаршировано багато класних кібертехнологічних прибамбасів, але оскільки вона має нефільтроване сприйняття, то будь-який її найменший рух простягається навкруги наче вірус. Він може поширюватись крізь простір, час і ще мільйон інших вимірів. Вона може знайти нас з тобою будь-де і будь-коли у будь-якому всесвіті. Її сила рекурсивна. Згадай комп’ютерну програму. Десь є одна ключова інструкція, а все інше просто функції, які викликають самі себе, або дужки умов, які простягаються через нескінченність адресного простору[12]. Що трапиться, якщо закрити дужки? Де остаточне «end if»? Чи має бодай щось з цього сенс? Артур?

— Вибач, я задрімав на хвильку. Щось про Всесвіт, так?

— Щось про Всесвіт, так, — втомлено сказав Форд.

Він сів знову.

— Добре, — почав Форд. — Давай обміркуємо все. Знаєш кого я бачив у офісі Путівника? Вогонів. Ааа. Нарешті я сказав слово, яке ти розумієш.

Артур скочив на ноги.

— Це й шум, — промовив він.

— Який шум?

— Грім.

— А що з ним?

— Це не грім. Це весняна міграція абсолютно нормальних буйволів. Вона почалась.

— Що це за тварини, про яких ти постійно говориш?

— Я не говорю про них постійно. Я просто кладу їх шматочки у сендвічі.

— Чому їх називають абсолютно нормальними буйволами?

Артур розповів йому.

Не часто доводилося Артуру мати задоволення спостерігати широко розкриті від здивування очі Форда.

Розділ 19

До цього краєвиду Артур так і не зміг звикнути, проте він йому ніколи не набридав. В двох з Фордом вони швидко рухалися вздовж берега маленькою річки, яка протікала через долину. Коли вони нарешті досягли краю рівнини, то залізли на дерево, щоб краще роздивитись одне з найбільш дивних і чаруючих видовищ, які можна побачити у Галактиці.

Тисячі тисяч абсолютно нормальних буйволів, утворивши вражаюче своїми розмірами стадо, громоподібно неслися через рівнину Анхондо. У блідому світлі раннього світанку, коли ці величні істоти розривали легкий серпанок із краплин поту, який злітав з їх тіл, та тонку пелену із пилюки, яка підіймалися з їх копит, поява цих тварин здавалася майже нереальною і примарною. Однак крім цього було ще й те, що змушувало серце зупинися — те, звідки вони з’являлися, а саме нізвідки.

Вони утворювали цільну фалангу, яка розтягнулася на сто ярдів в ширину і пів милі в довжину. Зовні здавалося, що фаланга взагалі не рухається, хіба що вона проявляла незначні зміщення в ширину чи довжну протягом всіх восьми чи дев’яти днів поки існувала. Але хоча фаланга залишалася більш-менш незмінною, проте величезні буйволи, з яких вона складалася, весь цей час рухались в ній зі швидкістю близько двадцяти чотирьох миль на годину, раптово з’являючись нізвідки з одного кінця рівнини, і так само раптово зникаючи з іншого.

Ніхто не знав звідки вони беруться так само, як ніхто не знав куди вони діваються. Вони були на стільки важливою частиною життя ламюелланців, що ніхто уже навіть не хотів питати. Старий Трешберг одного разу сказав, що коли відповідь уже відома, то можна відкинути питання. Деякі з жителів селища таємно визнавали, що то була мабуть єдина мудра річ серед усього того, що вони коли-небудь чули від Трешберга, але після нетривалих обговорень колегіально вирішили, що це просто випадковість.

Гуркіт копит був на стільки сильним, що важко було почути щось інше окрім нього.

— Що ти сказав? — прокричав Артур.

— Я кажу, — крикнув Форд, — здається, що перед нами щось схоже на просторове зміщення.

— І що це значить? — прокричав Артур у відповідь.

— Ну, багато людей непокояться з приводу того, що простір/час тріщать по швам, а разом з ним і все, що в ньому відбувається котиться шкереберть. Є багато світів