Сліпобачення - Пітер Уоттс
— Не хочу, — сказав я.
— Ні? — Челсі блимнула та зосереджено поглянула на мене. — Чому ні?
Я знизав плечима.
— Знаєш, що кажуть про людей, які не пам’ятають свого минулого?
Хижак біжить за обідом. Здобич біжить, щоб вижити.
Давня приказка екологів
Ми були сліпими й безпорадними, втиснутими у тендітну бульбашку у ворожому тилу. Але зрештою голоси змовкли. Монстри лишилися за шатром.
І Аманда Бейтс — з ними.
— Що за чорт, — видихнув Шпіндель.
Погляд його очей за лицьовим забралом був зосередженим і уважним.
— Ти можеш бачити? — запитав я.
Він кивнув.
— Що сталося з Бейтс? Її скафандр тріснув?
— Не думаю.
— Тоді чому вона сказала, що мертва? Що…
— Вона буквально мала на увазі саме це, — відказав я. — Не «почуваюся, як мертва» чи «я помираю». Вона мала на увазі, що мертва зараз. Неначе балакучий труп.
— Звідки… — Ти знаєш? Дурне запитання. Його обличчя смикалося й кривилося за склом шолома. — Це божевілля, так?
— Визнач божевілля.
Банда мовчки висіла у повітрі, ледь не притискаючись у тісному просторі до спини Шпінделя. Дробар припинив скиглити через ногу, щойно ми зачинили вхід. Або, можливо, його просто відтіснили; мені здалося, що у судомах товстих, скутих рукавицями пальців я побачив грані Сьюзан.
У приймачі відлунювало дихання Шпінделя.
— Якщо Бейтс мертва, то ми також.
— Може, й ні. Перечекаємо цю напасть і вийдемо туди. Окрім того, — додав я, — вона не була мертвою, а тільки сказала, що мертва.
— Блядь, — Шпіндель простягнув руку й торкнувся долонею в рукавиці до стіни намету. Поводив нею по тканині. — Чи поставив хтось сповіщувач?
— На восьму годину, — відказав я. — Приблизно на метр.
Рука Шпінделя завмерла на стіні навпроти. Числа, спустившись його рукою, перейшли в наші костюми й заповнили мій внутрішньошоломний дисплей.
Назовні досі п’ять тесла. Але напруга вже спадала. Намет то роздимався навколо нас, то опадав, наче дихав, а тоді, коли повз нього проходили хвилі низького тиску, стиснувся за кілька секунд.
— Коли повернувся твій зір? — запитав я.
— Щойно ми опинилися всередині.
— Раніше. Ти побачив батарейку.
— Та все одно не впіймав, — буркнув він. — Я ще той паралітик, навіть коли не сліпий, га? Бейтс! Ти там?
— Ти простягнув до неї руку й майже упіймав. Це не може бути сліпим випадком.
— Не сліпий випадок. Сліпобачення. Амандо? Відповідай будь ласка.
— Сліпобачення?
— З рецепторами все гаразд, — неуважливо мовив він. — Мозок обробляє зображення, але не має до нього доступу. Контроль перехопив стовбур мозку.
— Стовбур твого мозку бачить, а ти — ні?
— Щось таке. Заткнися і дай мені… Амандо, ти мене чуєш?
— Ні…
Той голос не належав нікому з тих, хто був у наметі. Ледь чутний, він з тремтінням ковзнув Шпінделевою рукою разом з іншими даними. Ззовні.
— Майоре Менді! — вигукнув Шпіндель. — Ти жива!
— Ні… — Шепіт, наче білий шум.
— Але ти говориш з нами, а отже, ти точно не мертва.
— Ні…
Ми зі Шпінделем перезирнулися.
— У чому проблема, майоре?
Тиша.
Банда легенько притулилася до стіни позаду нас. Усі її грані були тьмяними.
— Майоре Бейтс? Ти чуєш мене?
— Ні, — долинув мертвий голос — сонний, занурений в акваріум, переданий через кінцівки на тризначній швидкості в бодах. Але цей голос точно належав Бейтс.
— Майоре, ти мусиш залізти сюди, в намет, — сказав Шпіндель. — Можеш потрапити всередину?
— Ні…
— Ти поранена? Зачепилася за щось?
— Н-ні.
Можливо, і не її голос. Але точно її голосові зв’язки.
— Слухай, Амандо, там небезпечно. Там надто гаряче, розумієш? Ти…
— Я не тут, — відказав голос.
— А де ти?
— Ніде.
Я поглянув на Шпінделя, він — на мене. Мовчки.
Нарешті тихо заговорила Джеймс:
— А що ти, Амандо?
Мовчання.
— Ти «Роршах»?
Тут, у череві чудовиська, у таке можна легко повірити.
— Ні…
— Тоді що?
— Н… ніщо. — Плаский, механічний голос. — Я ніщо.
— Ти кажеш, що не існуєш? — повільно запитав Шпіндель.
— Так.
Намет навколо нас дихав.
— Як же ти тоді говориш? — запитала Сьюзан у голосу. — Якщо ти не існуєш, з ким ми говоримо?
— З чимось іншим. — Зітхання. Шамотіння перешкод. — Не зі мною.
— Лайно, — буркнув Шпіндель. Його грані спалахнули раптовим і рішучим осяянням. Він відірвав руку від стіни, мій дисплей різко потьмянів. — Її мозок смажиться. Потрібно затягнути її всередину.
Він простягнув руку до клапана. Я також…
— Пік…
— Уже минув, комісаре. Найгірше позаду.
— Вважаєш, що це безпечно?
— Ні, це смертельно небезпечно. Там завжди смертельно небезпечно, а вона — там, і вона може зазнати серйозних ушкоджень…
Щось ззовні ударило в намет. Схопило зовнішній клапан і потягнуло.
Наш прихисток розплющився, наче око. Крізь оглядову мембрану на нас дивилася Аманда Бейтс.
— Як бачу, вже три цілі вісім десятих. Терпимо, так?
Ніхто не ворухнувся.
— Ну ж бо, люди. Перерва закінчилася.
— Аман…. — витріщився на неї Шпіндель. — З тобою все гаразд?
— Тут? Дідька лисого. Але ми мусимо виконувати роботу.
— Ти… існуєш? — запитав я.
— Що це за дурні запитання? Шпінделю, як щодо напруги поля? Ми можемо тут працювати?
— Гм… — було чути, як він ковтнув. — Можливо, нам варто припинити, майоре. Той пік був…
— Згідно з моїми даними, пік уже позаду. І в нас лишається менше двох годин, щоб завершити приготування, здійснити виміри й забратися звідси. Впораємося без галюцинацій?
— Навряд чи нас припинить трусити, — визнав Шпіндель. — Але нам не потрібно перейматися через… побічні ефекти… доки не накотить нова хвиля.
— Гаразд.
— А це може статися будь-коли.
— У нас не було галюцинацій, — спокійно відповіла Джеймс.
— Обговоримо це згодом, — відповіла Бейтс. — Зараз…
— Там була певна послідовність, — наполягала Джеймс. — У магнітному полі. У моїй голові. «Роршах» розмовляв. Можливо, не з нами, але розмовляв.
— Добре, — Бейтс відсунулася назад, щоб ми могли пройти, — можливо, ми нарешті навчимося відповідати.
— Можливо, навчимося слухати, — зауважила Джеймс.
Ми втікали звідти, наче перелякані діти, що вдають сміливців. Залишили позаду базовий табір: «чортика», який, на диво, досі функціонував у тому вестибюлі; тунель, що вів до будинку з привидами; магнітометри, яких залишили помирати у слабкій надії, що ті таки виживуть.
