Друзі зі змієносця - Володимир Бабула

Не кажіть так, товаришу Навратіл. Поговоріть краще з ними.

Академік сів до розподільної дошки і ввімкнув кілька екранів. На них з’ явилося зображення з атомної електростанції.

Слухаємо, товаришу Навратіл! - відгукнулися майже відразу працівники в скафандрах.

Навратіл невпевнено погладив підборіддя.

Працюєте самовіддано й майже без відпочинку, друзі. Ви хоробрі.

Це наш обов’ язок, навіщо про це зараз говорити? - здивувалася дівчина в скафандрі, яка працювала біля фотонного реактора.

Знаю, знаю, але що забагато, те шкідливо. В перетягнутого лука часто лускає тятива. Мусите трохи відпочити. Даю вам чотири дні відпустки. Можете провести її вдома, на Землі...

Чотири дні відпустки? - скрикнула дівчина обурено. - За цю добу монтаж буде завершений - і без нас? Ви жартуєте? Маємо покинути роботу якраз перед самим досягненням мети?

Заспокойтеся, Ольго, я дбаю в першу чергу про вас. Попереду ще чимало важливих завдань - славних і заслужених. Ви не можете підірвати тут своє здоров’я раз і назавжди.

Але ми справді ще не відчуваємо втоми, товаришу Навратіл, я впевнено кажу за всіх, - підтримав дівчину чоловік на другому екрані. - Найпізніше післязавтра скажемо Всесвітній Академії «готово». Хочете відправити нас геть саме цієї славної миті? Що б сказали нам удома? Наш хлопчик би страшенно здивувався. «Тату, навіщо ти втік?» - запитав би він мене. І що б я міг відповісти йому на те? Нічого, лише кивнути.

Вчора нас ретельно оглянув лікар, - долучився до розмови ще один працівник. - Його викликав академік Шайнер. Він так само, як і ви, товаришу Навратіл, побоюється за наше здоров’я. Гадаю, це наш керівник попросив, щоб ви відправили нас додому.

Помиляєтеся, - перервав його Навратіл. - Нещодавно я з ним досить гостро дискутував, як оце з вами. І результати медичного огляду мені відомі: здоров’я в порядку, частково ослаблена нервова система - через постійну напругу. Саме тому я й хочу, щоби ви набралися на Землі нових сил.

Маємо до вас іншу пропозицію. Я знаю свою зміну краще і певен, що всі мене підтримають. Мобілізуйте на допомогу нам наступну зміну, щоб окремі працівники частіше могли чергуватися в праці й відпочинку, - запропонував академік Шайнер.

І що тут робитиме нова зміна? - знову розгарячилася дівчина в скафандрі. - Ми з усім упоралися самі - й ще залишається досить часу на розваги. Я проти. Якщо вже ми цю юшку зварили, то маємо її й з’їсти!

Ольго, Ольго, вочевидь лікар має рацію, ти дещо дражлива, - вгамував дівчину чоловік із сусіднього робочого місця. - З пропозицією академіка Шайнера можна згодитися. Що скажете, друзі?

Всі мовчки кивнули.

Алена Свозилова засміялася:

Як же змінився наш кулястий світ! Раніше праця була вимушеним злом, необхідним для підтримання звичайного існування. А сьогодні? Людина людей з роботи проганяла, бо забували навіть про власне здоров’я...

***

Штучний супутник «Лібуше»[7] купався у яскравих променях Сонця. Незважаючи на те, що швидкість його у просторі складала вісім кілометрів на секунду, мешканцям часом здавалося, що він непорушно висить на одному місці. Більша частина Землі внизу огорталася хмарами й туманом - і зірки навколо нагадували радше лампочки, прикручені на ебеновій дошці, ніж розжарені тіла, що вічно обертаються у Всесвіті. В безповітряному просторі вони не мерехтіли. Сонце також видавалося досить мирним, зубчастою зеленавою короною ніжно пестило вузенький серпик Місяця.

До тисяч світил вічної ночі додалося ще одне. В головній обсерваторії спалахнуло сліпуче червоне світло. Увесь супутник, що нагадував колесо гігантського мотоцикла, забарвився червоним.

Невдовзі на зоряному небі заблискотів ракетний літак. Він по спіралі облетів штучне тіло й причалив на невеликому майданчику. Щойно сівши, рушив до розчиненої брами великої зали з прозорим дахом. Там пасажирів уже чекало кілька людей у скафандрах.

Усе готово, товаришко Бартошова, якщо хочете, можете почати негайно, - сказав один із них. - Ми повністю у вашому розпорядженні.

А нуль-промені? - запитала лікарка.

Приблизно о сьомій випромінювання досягне піку інтенсивності. Зараз шоста година двадцять п’ ять хвилин нашого часу, - поглянув чоловік на годинник.

Доктор Бартошова, в супроводі свого асистента Криштофа Липського, доктора Лікургоса та працівників обсерваторії, увійшла до сучасно обладнаної лабораторії. З валізки вона дістала частину скафандра й передала її Криштофові.

Спочатку спробуємо з космічним випромінюванням. Воно тут значно інтенсивніше, тому не потрібно довгої експозиції.

Стривайте! - вигукнув Лікургос, помітивши, що Криштоф бере ножиці, щоби відстригти частину скафандра.

Всі здивовано подивилися на нього.

Що сталося? Чого ви боїтеся? - спитав Криштоф, отямившись від подиву.

Не сердьтеся, що так налякав вас, - попросив Лікургос. - Я пригадав - не знаю чому - про нещасливе перебування Мак-Гарді в моїй гірській оселі. Друзі зі Змієносця часто працюють із антиречовиною. Можливо, їхні скафандри також виготовлені з неї.

Певна, що ні, можете бути спокійні, - посміхнулася доктор Бартошова. - По-перше, друзі зі Змієносця попередили б нас про це, оскільки добре знають, що антиречовина в нашому середовищі є небезпечною вибухівкою. По-друге, ще перед першою спробою в лабораторії академії я уважно оглянула скафандри й не знайшла жодного ізолюючого апарату. А без них, як ви знаєте, антиречовина вибухнула б від першого-таки дотику до звичайної речовини. І по-третє, матерію, з якої виготовлено скафандр, ми ретельно вивчили. Можу надати вам точні хімічні формули. Спокійно відстригайте шматок тканини, Криштофе, і вкладіть його до касети.

Результат першого тесту вельми здивував усіх: скафандри друзів зі Змієносця пропускали космічні промені!

Це не вкладається в голові! - дивувалася доктор Бартошова. - Підготуйте-но