Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Анатолій Григорович Михайленко
Обіч січарні при світлі ліхтаря Сивий старанно виводив круглу літеру О. Більше нічого не було видно. Коли Сивий підвівся, щоб знов умочити пензля, капрал побачив на дошці червоний автомобіль і початок напису: “ПОСЛУГИ ТРАНСПО…”
Тут за спиною в Корби тихо шелеснула солома. Він блискавично обернувся й зробив рух, немов ухиляючись від удару з тилу.
— Перевіряємо, чи на місці автомобіль? — спитала Геновефа, яку не збентежив його раптовий порух.
Не мовлячи й слова, Корба міцно пригорнув дівчину и почав хилити додолу.
— Хвилинку… — прошепотіла вона нетерпляче й водночас тверезо. — Адже в засіці м’якше, й сукню треба зняти, бо тісна.
Притиснувшись одне до одного, вони пішли на інший край стодоли. Рипнула відхилена дошка, і обоє зникли.
У будинку ксьондза й досі вигравали музики, а тут, у кінці садиби, було так тихо, що чувся шелест підім’ятої соломи, пустотливий вітерець легенько ворушив місячних зайчиків, просіяних крізь листя, а по той бік дощок тривала дедалі швидша і запальніша молотьба. Зачув її Гнідий, що пасся серед могил цвинтаря, підвів голову й задивився на клуню склистим, нерухомим оком.
Прикульгав Глина, став під деревом і, тримаючись лівою рукою за гілку каштана, справив малу потребу. Підійшов Гнідий, підставив морду для ласки, не перестаючи жувати траву.
Раптом зачулися неспокійні кроки. Глина визирнув з-за дерева, впізнав за силуетом:
— Вацеку! Сюди, Вацеку!
Молотобоєць повернув на голос і якийсь час не міг вимовити й слова.
— Що сталося?
— Коваль… Велосипед під ним розвалився одразу за ринком, але в стайні кінь Гака стояв осідланий.
— Хай йому чорт!.. Чому не прийшов одразу?
— Бо він мене побачив, морду набив і замкнув у кузні. Поки я дах над горном розібрав, поки виліз, то й час минув.
— Скоро можуть бути тут?
— Скоро.
— Іди. Але нікому ні слова.
Обидва пішли до хати. На ґанку розминулися з Графом, який проводжав Чорноволосу під ручку.
— Все так швидко, все аж занадто швидко, тож не тільки тобі, а й собі важко повірити, — звірялася дівчина.
— Пригадую, одного разу білетер не пустив мене в кіно, бо фільм був воєнний, дітей до чотирнадцяти років не пускали, і я плакав, затиснувши в долоні повернені з каси двадцять п’ять грошів. Та коли мені до шістнадцяти лишалося два дні, я пішов у перший бій, стріляв, — і по мені стріляли. Час усе пришвидшив.
— Ще й десяти годин не минуло, як я побачила тебе з вікна, а ти вже хочеш, щоб я відважилася…
— Кохані й богом обрані вмирають молодими…
— Неправда.
— Правда. Це вірш такий. Ах, яке коротке життя, а світ такий прекрасний, Хто тобі сказав, що хвилина менша, ніж сто років?..
— Озирнися.
— Хочу дивитися в очі твої.
— Вогонь…
Граф озирнувся. Справді — десь за Ринковою вулицею, в горах, світилася червона пляма.
— Це на перевалі, через який я приїхав до тебе. — Граф ще не міг чи не хотів нічого збагнути. — Хто там о цій порі розклав вогнище?
— То не вогнище, — невесело заперечила дівчина. — То стіжок сіна.
На тім розмова урвалась, а хвилини за три після Глини та Вацека, які принесли вістку про втечу коваля Гаковим конем, Граф із Чорноволосою повернулися до весільного залу, в тлум і гармидер танцюючих і хмільних, що пригощали один одного.
— Як собі хочеш, — сказав Гак до Шефа. — Закабалили вони вас і задурили вам голови так, що найпростіших речей не розумієте. — Він осягнув поглядом зал і кивнув головою на писаний білими літерами червоний транспарант. — Референдум три “так”? Навіть якби всі поляки одностайно були “за”, цього не вистачить, щоб Захід погодився на кордон по Одрі. Ви гадаєте, американці відмовляться від німецької промисловості, їхньої воєнної моці? А німці зречуться земель, на яких сиділи сотні років?
— А що, ми мусимо зректися? — запитав старший сержант. — Ми сиділи на них раніше й довше. Як сила буде — згодяться.
— А матимете землю, то не матимете тягла. Якби навіть усю пепеер запрягли в плуга, не потягнете. Трумен має коні й трактори, але червоним їх не дасть.
— Польщі повинен дати, — заперечив Шеф. — Зрештою, я теж не в партії.
— А це що таке? — перебив його Гак, киваючи на орден Слави. — І не сором поряд з польськими хрестами носити?
— Чесно зароблений. Три танки треба спалити, щоб дали. Якби давали за польські села, то пан поручик теж міг би… До речі, хто вам дав третю зірочку?
— Та, котра одна-єдина на цій землі має право: підпільна Польща.
— Була така за німців. Тепер нема.
— Я з вами, старший сержанте, щиро, як з давнім знайомим, але це не означає…
— І що, з тієї щирості, з тієї доброзичливості ви послали коваля по решту свого війська?
Між ними запало напружене мовчання.
— Навіщо вони сюди йдуть? — іще раз запитав він у Гака, не дочекавшись відповіді на попереднє запитання. — Щоб у людей стріляти та палити будинки?
Надто довго тривала ця розмова, аби лишитися непоміченою. Люди забавлялися, танцювали, оркестр грав, як і досі, але в тому кутку залу стало трохи просторіше, бо й свої й чужі підтяглися, щоб бути ближче.
— Вийдімо всі на ґанок. — Шеф навіть не підвищував голосу, його й так почули. — Повториш, Глино, якщо хтось недочув.
Намагаючись не виказувати хвилювання, всі з удаваними посмішками рушили до дверей. Гак спинився на секунду біля Органіста, взяв у нього з рук склянку з горілкою і, відтягти розстебнений кітель, вилив за пазуху.
— Всі па вихід, — повторив Гак.
Перед ґанком утворилося неправильне півколо, відкрите до заґратованого вікна, за яким при лампі з геть закіптюженим склом Соб і Кудлатий різалися й далі в карти, навіть призабувши, навіщо їх залишили разом.
— Гей, ви там! Перерва! — наказав Шеф гравцям.
Він став трохи вище од решти, на сходи. На обличчя йому лягав рожевий відблиск далекої пожежі па перевалі.
— Думав, розійдемося вранці, але через ту пожежу довелося, раніше. Пан поручик викликав підкріплення, а зараз він повинен його затримати, щоб не ввійшло до міста.
Всередині будинку гухкав бубон, пищали скрипки, лише тут запала раптова тиша. Здавалося, ніхто не рухається, але коло розламалося і в іншому місці; і
