Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

Клайд закашлявся, і йому здавалося, що кашлю не буде кінця.

— Але… що ж робити? — майже безпорадно спитав він у Фреда, коли кашель припинився.

— Отож і я кажу, що робити? Якщо ти спробуєш наблизитися туди, — він вказав на чорний метеорит, — так відразу почнеш задихатися… і впадеш поряд з ним… я вже пробував…

— Рушники… ви забули про рушники, — пролунав біля них дивно змінений голос Меджі Бейкер. Обидва озирнулися.

Меджі стояла біля них. Однією рукою вона притискала до обличчя мокрий рушник — і від цього в неї так змінився голос, — а другою простягала Клайду й Фреду два такі ж мокрі волохаті рушники, з яких крупними краплинами стікала вода. — Якщо ними обв’язати голову, — додала дівчина, — то вони затримають запах…

Клайд, не гаючи часу, схопив рушник, обгорнув ним обличчя і зав’язав позаду. Меджі мала рацію: мокрий рушник затримував задушливий запах. Мабуть, потім він буде проходити крізь нього, але поки що… Не чекаючи, доки Фред зав’яже навколо голови свій рушник, Клайд кинувся вперед, до кедра, до Джеймса.

«Не може бути, не може бути, він тільки знепритомнів, його треба якось витягти звідти». Ці думки безладно стрибали в голові Клайда. Він чув, як слідом за ним біжить Фред, біжить і важко спотикається об валуни. Проте це доходило до нього лише якимсь другим планом, головна мета — Джеймс, Джеймс!

— Ну, Коротунчику, ну, любий, повернися ж!.. З тобою ж нічого не трапилося, просто цей клятий задушливий запах довів тебе до непритомності, от і все, Коротунчику!..

Він ледве повернув важке тіло Джеймса на спину. Тепер бліде, синювате обличчя Коротуна дивилося вгору, на крислате віття кедрів, на зелені глиці. Його окуляри лежали на гальці й сиротливо поблискували. А очі Джеймса, його великі блакитні очі на круглому обличчі з кучерявою борідкою, безживно дивилися кудись у далечінь, повз дерева, повз кущі, повз усе те, що раніше привертало його увагу.

— Швидше виносьмо його звідси, — сказав Клайд, піднімаючи Джеймса на плечі.

Фред узяв його за ноги, й вони разом з Клайдом понесли тіло. Загрузаючи в гальці й обминаючи валуни, вони пішли туди, де нерухомо стояла Меджі Бейкер. «Чому він такий важкий? — подумав Клайд. І відразу ж таки у нього промайнула тривога, якої він ніяк уже не міг позбутися. Так, звичайно, він читав десь, що людина після смерті немовби важчає, бо її м’язи розслабляються, й тіло, якщо його нести, обвисає… — Після смерті… Ні, ні Коротунчику, ти житимеш, я не хочу навіть думати про смерть! Тільки б не розпустилася на голові пов’язка з мокрого рушника, тільки б винести тебе звідси, задушливий запах поступово починає проходити крізь пов’язку, він невблаганно збирається в грудях і легенях, стискує дихання… І паморочиться в голові, боже мій, невже я теж можу знепритомніти?..»

Але ось і Меджі. Чому вона відступає вбік і показує рукою, щоб Джеймса несли далі? Що вона каже?

— Клайд, Фред, це сюди! До кущів, до стежки!

Її голос долинав до Клайда наче крізь вату, невиразний і глухий. Це від пов’язки чи, може, так діє на нього самого задушливий запах? Але все це неважливо, не в цьому річ. Головне — віднести тіло Джеймса подалі звідси. До кущів, до стежки, якомога далі від метеорита, туди, де чисте повітря, крок, іще крок, іще…

— Тут уже можна, — почув Клайд слова Меджі.

Він опустив голову Джеймса на траву й розв’язав рушник.

Чисте прохолодне повітря свіжим струменем вливалося в груди. Він дихав жадібно й глибоко, упиваючись цим повітрям, і бачив, що так само робить і Фред Стапльтон. А Джеймс?

Меджі, ставши навколішки, швидко розстебнула сорочку Джеймса й приклала вухо до його грудей.

— Меджі, він живий? Ти хочеш… — почав був Фред, але Меджі замість відповіді застережливо підняла руку.

Вона вислухувала Джеймса довго й уважно, обличчя її, повернуте до Клайда, було напружене і похмуре. З куща вилетів якийсь сполоханий птах. Клайд здригнувся від несподіванки. Меджі все ще напружено вслухалася, не звертаючи ні на що уваги.

Потім вона трохи підвелась. Обличчя її лишалося похмурим. Вона взяла ліву руку Джеймса і відшукала те місце, де мусив битися пульс, намагаючись почути хоча б ледве помітні слабкі удари серця. На якусь мить їй здалося, що вона вловлює окремі майже непомітні поштовхи. «Воно б’ється, б’ється», — мало не вигукнула дівчина. Але, мабуть, це їй тільки здалося, бо більше вона вже нічого не чула. Втім, можливо, серце Джеймса хоч трохи билося, а потім спинилось?.. Меджі підвела очі на друзів, що з надією дивилися на неї.

— Хлопці, ану, швидше! Штучне дихання!

Вона підклала ще вологий рушник під голову Джеймсу. Фред ритмічно підіймав і опускав його руки, безвольні й мляві. Так минали довгі хвилини, а обличчя Джеймса лишалося блідим і синюватим, без найменшої ознаки життя. Час від часу Меджі повторювала:

— Ще!.. Ще!..

А коли Фред почав уже важко дихати, його місце зайняв Клайд. І знову Меджі наказувала:

— Ще!.. Ще!..

Нарешті дівчина здалася. Вона зрозуміла, що всі подальші спроби штучного дихання нічого це дадуть. Але Меджі не хотіла відступати. Помахом руки вона спинила Клайда, рішуче шарпнула сорочку Джеймса, що аж одірвалися ґудзики, й обома долонями натиснула на його груди. Натиснула й відпустила, натиснула і відпустила. Робила вона це також ритмічно, як і Фред з Клайдом, але значно швидше. Клайд зрозумів: масаж серця, — останній спосіб примусити забитися це невтомне колись, життєрадісне до краю, а тепер мертве, безживне серце милого Коротуна…

Обличчя Меджі почервоніло від напруження, вона й сама вже важко дихала, але знала: це остання спроба, якщо й масаж не дасть наслідків, тоді не допоможе вже ніщо… І дівчина робила це, вкладаючи в свої зусилля останню надію.

Фред тремтячою рукою вийняв з кишені сигарети, хотів закурити, але сірники чомусь ламалися, і він різко кинув сигарету, так і не запаливши її.

— Ч-чорт! — напівголосно